Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

А руда майже мого зросту. Худенька, але в ній відчувається прихована сила маленького небезпечного хижака.

− Що я повинна робити? − запитую тихо, коли вона трохи розслабляється, явно прислухаючись до своїх відчуттів.

– Нічого. Просто дозволити мені працювати з твоєю енергією, – так само тихо відповідає Ааму чомусь охриплим голосом. – Я обережно.

Ну добре. Я дозволяю.

Спочатку мені здається, що абсолютно нічого не відбувається, окрім того, що я стою в обіймах з дівчиськом, яке сьогодні вперше в житті побачила. Але потім починаю відчувати... напевно, як вона відкривається мені. І ще я починаю вловлювати її енергію. Потужну, полум’яну й пекучу, як сонце, але ласкаву до мене, немов його світанкові промені.

Вона оточує мене, майже як Арідова, хоч і відчувається по-іншому − не бентежить і не манить, а дарує дивне почуття спорідненості, немов я зустріла подругу, або сестру.

А окрім енергії приходять чужі емоції. Здивування. Насолода. Страх. Самотність і глуха, звична якась туга. Сумнів. Тверда, майже зла, рішучість. І боязка надія, що панує над усім цим, застилає всі інші почуття.

Несподівано для себе я розумію, що мені щиро хочеться допомогти цій дитині. Щиро хочеться дати цій самотній душі хоча б трохи свого тепла та підтримки. Дружньої. Майже сестринської. Хочеться дати їй відчути, що вона може знайти у цьому світі своє місце та сім'ю. І я щиро проситиму Аріда взяти її з нами. Ну невже в тому величезному Занагарі не знайдеться місця для однієї неймовірно обдарованої маленької куарди? І вільного сильного-гарного-плодовитого, коли вона подорослішає.

Я не знаю, скільки проходить часу, перш ніж Ааму з явним внутрішнім небажанням і перебільшено незворушно-незалежним виглядом відсувається. Кидає на мене дивний збентежений погляд, смикаючи плечима. Прокашлюється.

− Ти не казала, що можеш так ділитися. Це було приємно. Дякую, − опускає очі, швидко моргаючи й штурхаючи боком босої ступні камінь. − У мене вийшло. Йдемо.

І розвернувшись на п'ятах, вирушає далі. Ну а я за нею слідом.

Спочатку ми крокуємо мовчки. Проходимо сад стоплених кам'яних дивовижних фігур, що віддалено нагадують сюрреалістичні дерева, пірнаємо у високу печеру, опинившись у результаті в цілій анфіладі таких же, освітлених косими сонячними променями, що зачаровують приголомшливою грою світла і форм.

Ааму зосереджено думає про щось своє. А я елементарно дуже намагаюся не відставати від спритного дівчиська, яке: по-перше – куарда; по-друге − явно почувається дуже впевнено серед цих червоних скель; а по-третє – в неї отруєними стрілами не стріляли. Мене ж досі все ще хитає після знайомства з місцевою гостинністю. І, до речі, про нього…

– Ааму, а як ти знайшла мене? З мисливицями була? − запитую я у дівчинки, коли ми опиняємося в черговій печері, зі стелі якої ллється золотистим потоком сонячне світло, обсипаючи стіни й підлогу червоними та жовтими відблисками.

– Ні. Простежила за ними, – як ні в чому не бувало, зізнається моя соратниця. – Цікаво стало, що то за чоловік такий, силу якого на такій відстані відчула а-кіара. А коли мисливиці його підстрелили та забрали, я вирішила подивитися на тебе.

– А мене, до речі, чому залишили? – вирішую я уточнити, хоч і припускаю, що просто через непотрібність.

– А навіщо ти їм? – кидає на мене здивований погляд Ааму, підтверджуючи цим мій здогад. − Може, він через тебе відмовиться лягати з іншими жінками.

– А може, він і без мене відмовиться? – хмикаю я мимоволі. − Таке вашим мисливцям і а-кіарі на думку не спадало? Як вони збираються змусити чоловіка… виявити свою плодовитість проти його волі?

− Так він же жіночої енергії захоче рано чи пізно. Посидить у клітці. Зголодніє. Подумає. От і погодиться, – знизує плечима Ааму. Морщиться задумливо. − Щоправда, якщо він такий сильний, то сидіти й думати, мабуть, довго буде.

Оце так халепа. От ніяк не думала я, тікаючи від куарда, який купив мене на аукціоні, що ми з ним ось так раптово місцями поміняємося. І тим паче навіть не припускала, що я сушитиму мозок, як його витягти з полону, який дуже скидається на сексуальне рабство, серйозно розмірковуючи, чи не доведеться мені ще й битися за нього. Капець.

З печери ми несподівано виходимо назовні під пекуче сонце, опинившись між стрімких скель, що утворюють таку собі вузьку ущелину. І Ааму бере впевнений курс на захід, судячи з положення сонця.

– Тут треба мовчати. Відлуння рознесе голоси дуже далеко. Нас можуть почути вартові, – тихо повідомляє вона, озирнувшись на мене.

Я лише з розумінням киваю, з полегшенням зазначаючи, що метрів за тридцять, скелі вигинаються, утворюючи тінь. Не впевнена, що легко витримаю тривалий шлях на такому сонці, та ще й на голодний шлунок. Адже пообідати ми так і не встигли. Але витримати треба. Не залишати ж Аріда сидіти у клітці. Не віддавати ж на поталу охочим до його тіла дикункам.

Тож я повністю зосереджуюсь на тому, щоб не відставати від Ааму, йти якомога тихіше і не звертати уваги на свій стан. А щоб не почуватися так погано, уявляю як зустрінуся зовсім скоро зі своєю Солькою. Я так за нею скучила. Це ж моя сестра вже з животиком кругленьким, напевно. Адже четвертий місяць вагітності пішов. Цікаво, як вона виглядає зараз? І як живе? І як їй узагалі у шлюбі з куардом? І який цей її куард? Схожий на Аріда?

Якщо так, то я її в чомусь розумію. У нас на Землі таких чоловіків я не зустрічала. Не стверджую, що їх нема. Але не зустрічала... І не факт, що зустріну. Ех.

Чому він куард і живе в іншому світі? Ну чому стосунки з ним означають невблаганну перспективу виявитися одруженою назавжди, незалежно від того, чи зможемо ми ужитися, чи ні. А що як не зможемо? А що як… а що як… так багато «а що як».

Он наш батько з мамою не зміг ужитися. І скільки я таких пар знаю, які розійшлися, хоч спершу все було добре.

Може... може вдасться спробувати бути з ним без цього? Хоча, про що це я? Він куард. Правитель свого даріату в імперії Занагар. Йому потрібна пов'язана і спадкоємці роду… а не коханка з Землі, яка сама не знає, чого хоче. Навіть якщо мені вдасться знайти собі гідну роботу в цьому світі, і я все-таки вирішу тут залишитися. Та й мені якось не дуже подобається перспектива бути просто його коханкою. От так. А ким тоді хочеться для нього бути? Капець, я заплуталася.