Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
– Лагідного неба тобі. Мене звуть Василина, можна просто Вася. А тебе як? − з найдоброзичливішим виглядом питаю я в неї.
– Ааму.
− Як красиво. Ааму, ти не злякаєшся, якщо я перевернуся? У мене все тіло затекло і дуже болить. Хочеться лягти зручніше.
− Я тебе не боюся, чужинко Вася, − гордо задирає вона підборіддя, дивлячись на мене з явним обуренням. На що і був розрахунок.
От і добре. От і чудово. Тепер, навіть якщо злякається, не дасть цього взнаки. Під настороженим уважним поглядом дівчинки я, докладаючи чимало зусиль, крекчучи й тихо стогнучи, дійсно перевертаюся, з полегшенням видихнувши, коли нарешті отримую можливість розпрямити заціпеніле тіло.
Повертаю голову знову до рудої. Сидить. Дивиться.
– Що ти таке? − запитує, підозріло, але разом з тим і зацікавлено, жмурячись. − Твоя енергія інша. Я ніколи такої не відчувала.
− Я з іншого світу, Ааму. Але розповім тобі про нього тільки тоді, якщо ти мені теж даси відповідь на одне запитання, – примружуюся у відповідь.
– Яке?
– Де чоловік, котрий був зі мною?
− А. Мисливці забрали його в поселення, − ніби то само собою зрозуміле, пирхає руда.
– Навіщо? − з неприхованою тривогою цікавлюся я в неї. З урахуванням того, що мене залишили тут, у голову лізуть найстрашніші припущення. Може його забрали, бо м'яса на ньому більше, ніж на кістлявій і худій мені?
– Ну так чоловік же, – як нерозумній дитині пояснює Ааму. – Великий. Сильний. Смачна енергія. Плодовитий. Якщо а-кіара його собі не забере, мисливиці вже сьогодні бої влаштують за такого.
Сказати, що я приголомшена, це нічого не сказати. Це що… Це як… Це Аріда вирішили на розмноження пустити?! Це Арід смачний та плодовитий? Прямо, як… фуента. І навіть битися за нього будуть? Ну хоч не з'їдять, і на тому спасибі. Ой, не можу!
Спочатку у мене починають трястись плечі, потім я вже вся конвульсивно смикаюся, намагаючись стримати істеричний сміх.
Це, мабуть, зовсім не смішно.
Це, якщо розібратися, досить страшно, тому що я гадки не маю, як мені тепер бути, і як визволяти свого куарда із загребущих лап спраглих його тіла місцевих амазонок.
Але, боже, як же це… смішно!
− Що з тобою? – насторожено запитує Ааму, витріщаючись на мене на всі очі й бочком просуваючись до виходу.
− Зі мною все добре, Ааму. Не лякайся, будь ласка, – хрипко прошу я, змушуючи себе заспокоїтись.
− Я не боюся. Але ти дивна, – видає дівчисько, хоча свій відступ все-таки припиняє.
− Ти теж. Для мене, – зізнаюся чесно. – І мисливиці ці ваші, що вкрали мого супутника. А як ви нас узагалі знайшли?
− Буря була дивна. Не така, як завжди. Наша а-кіара Венона сказала, що хтось втручається у потоки. Сказала, що відчуває сильну чоловічу енергію. І відправила найкращих мисливиць знайти цього чоловіка та доставити до поселення.
Ого, отже, потоки не такі. Ця Венона, як мінімум, вкрай чутлива, настільки, щоб на великій відстані визначити, хто і де втручається в потоки бурі. Цікаво, чи вона одна така? І на що ще здатна?
− А а-кіара це ваша головна куарда, так? − запитую у Ааму, намагаючись непомітно по черзі напружувати різні м'язи, щоб розігнати кров по організму і прискорити відновлення чутливості. Поколювання вже майже минуло. І мені стає все краще. Можна навіть спробувати підвестися. Але спершу інформація.
– Так. Вона головна та найсильніша. Ти обіцяла розповісти, хто ти і звідки, якщо я відповім на твоє запитання. Ти запитала багато, а сама нічого не розповіла, – з обуреним натиском нагадує мені моя співрозмовниця. – Хочу тоді також багато запитань поставити.
Зауваження справедливе. Я справді обіцяла. І як би мені не хотілося випитати якомога більше, треба йти на компроміс, щоб не втратити можливість взагалі щось запитувати.
− І що ти хочеш дізнатися Ааму? – уточнюю я, дозволяючи їй цим питання ставити.
− Про тебе спочатку. Що означає «з іншого світу»? – одразу чую перший.
− Ем, ну те і означає, що з іншого світу. Ваш ось називається Ільмондар. Ваша раса – куарди. А я із Землі, і я людина, – пояснюю коротко. Кидаю на неї запитальний погляд. – Ти не знаєш про існування переходів між нашими світами? Я думала, всім куардам про це відомо.
− Мені не відомо, − насупившись, буркає дівчисько. Бути не в курсі їй явно не подобається. − І що ти вмієш, людино?
− Тобто? Що конкретно ти маєш на увазі? Я багато чого вмію. Але, як ви, керувати енергіями не можу. Натомість можу їх брати з простору та накопичувати.
Про те, що можу енергію ще віддавати й відчувати, я волію промовчати. Досить того, що Аріда вже за смачного порахували та вкрали. Мені ж за будь-яку ціну треба залишитися на волі, щоб знайти спосіб витягнути його з цієї халепи. Щоправда, я поки що навіть найменшого поняття не маю як це зробити. Варіант з тим, щоб піти битися за нього, залишимо на крайній випадок, як той, що виглядає найбезрозсуднішим. Якщо мене вб’ють ці мисливиці, допомогти я точно нікому не зможу. До того ж не факт, що мені це дозволять. Хто зна, які тут закони. Треба витягнути з дівчинки всю інформацію, яку тільки можна.
Ааму тим часом надовго замовкає, обмірковуючи мої відповіді. Вона постійно поглядає на мене, чи то читаючи, чи просто переконуючись, що я не чиню спроб втекти, або напасти. І з кожною секундою на вкритому ластовинням обличчі та в бурштинових очах проявляється все більше рішучості.
− А він? − нарешті видає вона. − Звідки він?
Це питання мене по-справжньому спантеличує. Тобто, як? Вона не знає нічого не тільки про мій світ, але й про свій?
– Він із країни, яка називається Занагар. Це у вашому світі, – навіщось додаю я.
– А там… у цьому Занагарі багато таких? − нахмуривши брови, спантеличує мене новим питанням, руда дізнавачка.
– Яких? Чоловіків, чи що? − не приховуючи свого здивування, уточнюю у неї.
– Так. Сильних і… таких, – вона невизначено змахує руками, позначаючи у повітрі щось… велике. – Гарних.