Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
– А буря довго буде? − запитую, проводячи долонями по його спині, намагаючись дістати до лопаток. Колись читала, що більшість чоловіків мають там ерогенну зону. От і хочеться перевірити. Але в такому положенні щось не дуже виходить. Спина надто широка мені трапилася, мабуть.
− Гадаю, ще десь годину, може, дві. Точніше сказати не можу, − відповідає куард, підводячись на лікті й з непідробним інтересом спостерігаючи за мною.
− М-м-м, тобто ми тут застрягли? – невинно цікавлюся я, згадуючи які ще чутливі місця у нього, за ідеєю, мають бути. Більш доступні. Крім найочевиднішого. О, згадала. Потилиця.
− На деякий час точно, − підтверджує мої висновки Арід і несподівано для мене сідає назад, знову влаштовуючи мене на колінах.
Я ж нарешті отримую можливість безперешкодно підняти руки й зануритися пальцями в його волосся, ніжно масажуючи чоловічу потилицю.
Арід кілька секунд ніби прислухається до своїх відчуттів, а потім підтягує мене трохи вище і притискається обличчям до моїх грудей. Стогне задоволено. Та так і завмирає, відверто насолоджуючись моїм імпровізованим масажем. Не такого результату я, звісно, чекала, але мені все одно приємно робити йому приємно.
Тож, я вже сміливіше приймаюся розминати напружені м'язи, наскільки мені дозволяє наша поза. І кайфуючи від кожного стогону та видиху, від того, як реагує на мої дотики чоловіче тіло, як напружуються і розслабляються м'язи під моїми пальцями. Це реально заворожує, змушує відчувати, що і я маю над ним владу.
Якби ще мені так сильно не кортіло дізнатися, як це − бути з ним. Не просто займатися сексом, а стати парою.
За плівкою захисного купола лунає пронизливий свист, потім ще один, і той переходить у справжнє виття. Моторошне настільки, що роздирає душу, і от уже здається, ніби там ззовні зграя вовків мутантів зібрались на вечірку, співаючи, які вони раді були б нас зжерти.
− Що це? − здригнувшись, питаю я пошепки.
− Думаю, вітер, − хрипко відповідає Арід, неохоче підводячи голову і теж прислухаючись. − Тут багато печер та інших рельєфних утворень найрізноманітніших форм, і це цілком може бути звукова хвиля, яка йде від одного з них. Купол не дозволяє мені визначити точніше. А якщо я його послаблю, то тобі стане погано. Тому доведеться нам посидіти поки що у незнанні.
− Не треба нічого послаблювати, − поспішно погоджуюсь я, пересмикнувшись мимоволі у відповідь на чергове завивання. − А якщо це якісь тварюки, вони ж не проникнуть до нас?
– Я не знаю жодних тварин, які могли б видавати такі звуки. Але навіть якби це були тварини, до нас вони не проникнуть, Васю. Ти в безпеці, поки я контролюю купол, – куард задумливо вдивляється в моє обличчя.
− Я не тільки про свою безпеку турбуюся, − повідомляю йому, насупившись.
− Я знаю. І для мене неоціненно відчувати твою турботу та бажання зробити мені приємно, – усміхається Арід. Мружиться лукаво. – А твоє бажання я зможу з радістю задовольнити, щойно зникне потреба концентруватися на захисному периметрі.
– Що? Я не… – спалахую, відчуваючи, як знову починають горіти щоки, та так і закриваю рота назад. Кого я обманюю? Зітхаю зніяковіло: – Міг би й сказати, щоб я тобі не заважала.
І от чому він знову посміхається?
– Якби ти мені заважала, я знайшов би спосіб припинити це приємнішим способом, ніж такі грубі слова, – повідомляє, ласкаво погладжуючи мою спину. − І я точно не мав на увазі, що твої пестощі й твоя потреба близькості зі мною може мені заважати. Цим ти навпаки підживлюєш мене.
− І відволікаю недостатньо, щоб ти втрачав концентрацію, − з награною образою тягну я, змушуючи його тепер вже голосно розсміятися.
− Ох, крихітко. Я вже казав тобі, наскільки ти неймовірна? − мало не витираючи сльози, цікавиться куард.
– Казав, – пирхаю іронічно. – Правда не пояснював, у чому полягає моя неймовірність.
– Поясню, Васю. Обов'язково поясню, але трохи пізніше, – вимовляє Арід хрипко, дивлячись на мене несподівано дуже серйозним і помітно потемнілим поглядом. − А зараз я хочу, щоб ти трохи поспала, поки ми тут чекаємо. І це не прохання, Васю. Твоєму організму потрібно відновитись від впливу бурі.
− Можна подумати, це так легко взяти й заснути, після всього ось цього, − бурчу, хоча насправді відчуваю, що дійсно страшно втомилася.
− Тебе приспати? – здіймає він брову.
− Не треба. Сама впораюся, − хитаю головою і встаю з його колін.
Взявши нашу незмінну сумку-подушку, розгублено озираюсь у пошуку зручного місця, а потім, піддавшись пориву, лягаю поруч із куардом, майже торкаючись головою його стегна. І тут же на моїй маківці опиняється чоловіча долоня, гладячи та заспокоюючи відчутний на периферії сприйняття головний біль. Даруючи мені саме те, що хотілося. Навряд чи я знайду ще хоч одного чоловіка, який настільки добре мене відчуватиме. І я мимоволі звикаю до цього. Мене вже навіть не так сильно обурює те, що він читає мої думки. І я не знаю, як до цього ставитись. Не знаю, як відвикатиму. Складно все.
З цією сумною думкою я і провалююсь у сон. Глибокий та без сновидінь.
А будить мене сам Арід, легенько потрусивши за плече.
– Прокидайся, Васю. Буря скінчилася.
Буря… буря… ох, так, буря. Ми у печері. І я каталася на куарді.
− Йтимемо далі? − цікавлюся, потягуючись і позіхаючи.
− Спочатку пообідаємо, − мій супутник, переконавшись, що я прокинулася, підіймається на ноги й прямує до виходу з печери.
– У нас не лишилося їжі. Підеш на полювання? – проводжаю я його очима. Зітхнувши, змушую себе сісти. В голові трохи паморочиться, але загалом я почуваюся непогано.
− Швидше на пошуки дичини, яку й без мене оглушило бурею, − хмикає куард.
– А можна з тобою? − я навіть підриваюся на ноги, правда мене тут же трохи заносить убік. Воу, це ще що? Здається, я дуже не люблю енергетичні бурі.
– Ні. Залишайся краще тут. Так я швидше повернуся, – велить Арід, здіймаючи вверх руки. Молочно-блакитна плівка на вході йде брижами й починає танути. − Я про всяк випадок накрию тебе куполом назад.