Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Оце так питання. А дівчисько знається на чоловічій привабливості, виявляється.
– Ну, наскільки я знаю, має бути багато, – запевняю зі щирою усмішкою. Адже справді більшість куардів, яких я бачила, сильні та зовні вельми привабливі. А вона мене явно не про їхній внутрішній світ запитує. − А що? У вас не вистачає чоловіків, так?
− Їх майже немає, − скорботно зітхає руда поціновувачка чоловічої краси. – А ті, що є, слабкі.
– Ого, а чому? − округляю очі.
– Через бурі. Жінки сильні, повністю закриваються. Чоловіки так не вміють. Живуть мало. Дітей багато робити не можуть. І тільки дівчаток в основному, − отримую я промовлену буденним тоном відповідь, яка змушує мене ошелешено піднятися на лікті, а потім і зовсім сісти, витріщаючись на свою юну співрозмовницю. В результаті перед очима все трохи пливе, але то терпимо. Переживу.
В устах підлітка такі міркування звучать щонайменше дивно. Але якщо в них така глобальна проблема… Чому вони не пішли звідси? Чому мешкають там, де поступово вимирають? Але вже наступної миті я розумію, що ще навіть не починала дивуватися.
– Я хочу такого ж чоловіка, як цей, – впевнено та вимогливо заявляє мені Ааму. − Відведеш мене туди, де таких багато?
Ах, он воно що?
− А ти не маленька ще про таке думати? – хмикаю я.
− Ні, − сердито буркає вона. − Мати зв'язок мені ще рано, але я незабаром стану повністю дорослою. І хочу, щоб у мене був пов'язаний. Тільки мій. Тут ніколи не буде. То що, відведеш?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно