Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Ааму у відповідь задумливо хмуриться, зосереджено скануючи поглядом все поселення, та будиночок на окрайку зокрема.
У мене в голові крутиться купа питань, але, мабуть, потрібно дозволити дівчинці для початку самій обдумати ситуацію і прикинути всі варіанти − все-таки вона краще знає, чого можна очікувати від її одноплемінниць, і вочевидь дуже кмітлива. Тому я теж мовчу, прораховуючи, як можна непомітно прокрастись до потрібної нам будівлі.
Тішить вже те, що будинок стоїть окремо від інших. Але на противагу, напружує той факт, що він розташований досить далеко від цієї печери. Доведеться пробиратися через невеликий і не надто густий гайок, що оточує село. Але ж гай це краще, ніж відкрита місцевість.
А ще треба якось обминути варту і витягти Аріда з клітки. Мабуть, і ключі знадобляться.
І от дивно, що він сам нічого не робить для того, щоб вибратися. А що не робить, зрозуміло вже з того, що надто спокійно й тихо в цьому селі нахабних і охочих до чоловічого тіла амазонок. От не вірю я, що Арід буде спокійно сидіти в клітці. Тут можна чекати руйнувань і падіння з небес летючих островів, а не такого підозрілого затишшя. Невже досі не прийшов до тями?
− Ааму, а Аріду багато отруєних стріл дісталося? – пошепки питаю я у своєї рудої соратниці.
– Мисливиць було десять. У тебе стріляла лише одна. Інші в нього, – повідомляє мені дівчинка, не озираючись.
Від цієї новини я навіть до стіни привалююся, так мені погано стає. Дев'ять отруйних стріл. Навіть якщо припустити, що хтось із них схибив… це ж капець, як багато.
– А ця отрута… вона дуже небезпечна для здоров'я? − підіймаю на Ааму уважний погляд, відчуваючи, як мене починає пробирати озноб від справжнісінького страху.
Якось до цього моменту я навіть думки не допускала, що такому крутому і могутньому Аріду могли завдати реальної шкоди якісь амазонки, не рахуючи хіба що шкоди його гордості й чоловічому самолюбству.
Будь ласка, нехай з ним все буде гаразд. Нехай він просто спить. А потім, як прокинеться, як покаже тут усім, що не на ту рибку вони націлилися. А то он що придумали, розмножуватися з чужим куардом захотіли. Обламаються.
− Якщо доза, як у тебе, то ні. Вона присипляє. А якщо так багато... не знаю, − кидає на мене співчутливий погляд дівчинка, яка явно зараз читає мої емоції, як мінімум. — Але ж він он який великий. Його навіть левітувати довелося.
Ага. Великий, так. Отже, думатиму, що спить. Ну не стали б вони його вбивати, якщо він їм так потрібен. Адже так? Так… мені здається.
Гаразд. Панікою та хвилюванням я ні собі, ні йому точно не допоможу. Краще зосередитися, зібратися і вигадати, як Аріда звідти витягти з найменшими втратами, а бажано, взагалі без них.
− А ця клітка, як закрита? На замок, мабуть, так? Ключ від неї нам добувати треба? − переходжу я до більш конструктивної розмови.
– Ні. Там механізм є із прихованим важелем. Головне, пробратися всередину, – повідомляє мені Ааму.
− Серйозно? – здивовано здіймаю я брови. − А для кого клітка, якщо не секрет?
− Для тих, хто відбуває покарання, − понурившись, бурчить дівчинка.
Тобто в'язниця місцева? Мило.
− Слухай, а хіба ви не вмієте левітувати предмети? Ти ж сама казала, що Аріда так забрали. То невже в'язні не можуть цим важелем скористатися, навіть якщо він на відстані? – ось нутром чую, що там якась каверза буде.
– Не можуть, – похмуро хитає головою Ааму. − Я ж казала, що наша а-кіара дуже сильна. Вона може закривати енергію навіть у певному окремому просторі. У кімнаті, де стоїть клітка… там пусто. Розумієш? Енергія не відчувається, не відгукується… не слухається. Це страшно.
Те, яким тоном вона говорить, як пересмикує змерзло плечима, змушує щось стиснутися в моїх грудях.
– Ти… там сиділа? – питаю тихо, вже здогадуючись, яка буде відповідь.
Ааму підіймає голову... дивиться на мене майже зі злістю, явно не зрадівши моїм здогадам, стискає губи, що вже відверто гнівно тремтять. А погляд стає таким вразливим і нещасним, що мені ледь вдається впоратись із бажанням знову обійняти цю руду колючку.
– Так… пару разів, – киває неохоче. І зізнається тихо: − Я іноді роблю не те, що від мене хочуть.
Я буквально відчуваю, як починаю закипати усередині. Здається, я цих недотр…люблених сучок вже по-справжньому ненавиджу. Отже, посадити дитину в клітку за непослух для них нормально?
Якщо Арід, прокинувшись, раптом надумає тут усе з землею зрівняти, я навіть відмовляти його не стану. А доки вони відбудовуватимуться назад, їм ніколи мужиків буде красти й дітей по клітках саджати. Ух, прибила б!
І все-таки я не витримую. Іду до дівчинки й, перш ніж вона встигає якось мені перешкодити, міцно обіймаю її, притискаючи до себе та всіма своїми емоціями демонструючи, що я на її боці.
− Знаєш, іноді буває так, що ти народжуєшся не в тому місці й не в тому суспільстві. І треба ще знайти, що саме тобі підходить. Я впевнена, що ти своє місце в цьому світі обов'язково знайдеш, – повідомляю малявці, коли та ошелешено завмирає в моїх обіймах.
– У Занагарі? – цікавиться з надією, через пару хвилин.
− Цілком можливо, − хмикаю я, відпускаючи її. – Нумо вирішувати, як нам нашого провідника визволяти. Розповідай, як у цю в'язницю можна потрапити?
– Не знаю, що таке в'язниця, – зніяковіло переступає з ноги на ногу Ааму. − А в будинок можна пролізти через невелике віконце для вентиляції під дахом. Ми з тобою маленькі, зуміємо протиснутися. Воно з іншого боку. Тільки… Треба спочатку відвернути увагу вартових, інакше вони можуть почути.
– Відвернути, кажеш? − задумливо тягну я, знову обережно виглядаючи з укриття печери.
Ааму теж поглядає на той бік села.
− Я можу це зробити. Якщо ти зможеш залізти в будинок сама і випустити свого чоловіка.
− Зможу, − киваю впевнено. – Якщо ти розкажеш, де цей важіль, та як він працює.
Наступні хвилин десять ми ретельно обговорюємо наш план дій. Ааму розповідає, як краще пробратися до задньої стіни, де там це віконце, і детально описує кімнату з кліткою та механізм, який цю клітку відчиняє. На словах нічого складного. Головне щоб не застукали на цьому.