Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Зажмурившись, я, як можу, жену від себе задушливий руйнівний страх, намацуючи пальцями пульс на чоловічому зап'ясті, і прислухаючись до енергії куарда. Він живий. Живий.
Ну не могли ці прибацані угробити мого Аріда. Він же… Арід! Напевно, просто цієї проклятої отрути було так багато, що спить тепер, як убитий. А може… може ще й через перекриту енергію йому складно відновитися.
Точно. Треба його підживити. Ось відкрию зараз клітку та поцілую. Буде в мене свій сплячий красень, що прокинувся від мого поцілунку. А потім я буду весь залишок наших мандрів жартувати над ним, як він наді мною. Головне, щоб прокинувся.
Вирівнявши сяк-так подих, я підіймаюсь вище та оглядаю його ретельніше, наскільки це можливо в напівтемряві цієї тюремної кімнати. Наче цілий. І мені тепер навіть здається, що я бачу, як мірно підіймається грудна клітка.
Треба відчиняти.
Зосередившись на черговій меті, встаю на ноги і йду до темного прорізу дверей, заодно оглядаючись довкола.
Будинок, як мені пояснила Ааму, має лише дві кімнати. Ця, з кліткою, дальня. Ті, хто заходить із вулиці, спершу потрапляють до сусідньої. Виникає ідея забарикадувати двері, але так я нас з Арідом у кут зажену. Назад у те шкуродерне вікно я може так-сяк і протиснуся ще раз, а він точно ні. Та й нема чим барикадуватися. Тут, крім клітки, нічого немає.
Заглянувши в сусідню кімнату через прочинені двері й переконавшись, що там нікого, я на секунду завмираю, прислухаючись до ледь чутної розмови на вулиці. Ааму продовжує замовляти зуби вартовим. Це добре. Де тут той важіль?
Важіль, як моя соратниця й обіцяла, я знаходжу ліворуч від дверей. У деталях розглянути, що там до чого, не виходить, але мені достатньо того, що я розпізнаю темну прямокутну пляму дірки в підлозі й поздовжню горизонтальну штуку, яка і повинна бути потрібним мені руків'ям.
Вхопившись за неї обома руками й упершись гарненько ногами, я з натужним видихом підіймаю важіль у вертикальне положення. Лунає тихий скрип, що здається оглушливо голосним у тиші темної кімнати. А потім я чую, як щось клацає, і помічаю, як повільно починає опускатися передня стінка клітки.
До Аріда я залізаю, навіть не давши цій клятій залізяці повністю опуститися. Припадаю до широких грудей вухом, зі щемливою радістю слухаючи, як мірно стукає його велике серце. А потім приймаюсь гарячково обсипати його обличчя та губи поцілунками, всім серцем бажаючи віддати йому стільки своєї енергії, скільки йому потрібно. Аби з ним усе було гаразд, аби тільки прокинувся.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно