Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
– Якщо тобі це так важливо, – хмикає куард, притягуючи мене ближче. Я думала, для поцілунку, а він наказує, дивлячись мені у вічі: − Але спочатку, я хочу знати все, що сталося, поки я був у відключці. Покажи мені.
− Але ж тобі все розповіли, − розгублено бурмочу, зрозумівши, куди він хилить. От не люблю я ці сеанси мізкокопання.
− Ти пропонуєш мені повірити на слово першим зустрічним? – іронічно мружиться Арід. – Чи все ж таки дозволиш судити з твоїх спогадів?
Ну-у-у, якщо питання так стоїть... От уміє він задавити аргументами.
− Дозволю-дозволю. Куди я подінусь? − бурчу, змиряючись з неминучістю.
Справді, краще показати все, як воно було. Може й Ааму він тоді охочіше з нами візьме. Якщо вона не передумала, звісно.
Тому дозволяю куарду спіймати мій погляд і вимовляю тихо:
– Дивись.
Арід схвально мені посміхається, обхоплюючи долонями моє обличчя, нагороджує коротким поцілунком, а потім відсувається, і я поринаю в сизу синяву його очей, яскраву навіть у тьмяному світлі багаття.
Цього разу, попри мої побоювання, мене не накриває слабкістю, хіба що орієнтація у просторі трохи стирається, коли я занурююсь у власні спогади, прокручуючи їх для нього. Все, що сталося з того моменту, як прийшла до тями в печері, а замість нього поруч побачила малу рудоволосу дикунку.
− Дякую, крихітко, достатньо, − вириває мене з прострації хрипкий голос, коли я доходжу до того моменту, як знепритомніла у нього на руках.
І перш ніж встигаю прийти до тями остаточно, мої губи опиняються в ласкавому полоні. А потім, якось раптово до мене приходить усвідомлення, що я лежу на чомусь м'якому, а Арід нависає зверху, цілуючи мене так, ніби не може насититися, наче боїться втратити. Та й сама я, переживши заново той дикий страх за нього, якого зазнала сьогодні, не можу не чіплятися за широкі плечі, не можу не притискатися до нього всім тілом, не намагатися відчути кожною клітинкою його тепло і такі вже рідні та ласкаві до мене потоки енергії мого куарда. Мого… зараз точно мого… чому мені не можна так думати, я згадаю потім.
Нині не час для довгої прелюдії. Не час для ігор, спокуси та збентеження. Я надто хочу… мені надто потрібно… відчути… повірити… прийняти… і мої руки самі стягують з Аріда сорочку, тоді як стегна підіймаються, щоб він міг задерти мою сукню, під якою, виявляється, нічого більше немає.
І ось вже його тіло вклинюється мені між ніг, жорсткі пальці торкаються мого лобка, розводять вологі складочки, розподіляючи вологу, а через кілька секунд у мене штовхається його твердий член. Один глибокий вдих і він проникає до кінця, змушуючи мене вигнутися з хрипким зойком, безпорадно впиваючись пальцями в м'язисту спину.
Почуття наповненості таке гостре, майже нестерпне... Мені навіть здається, що його занадто багато, що я не готова... але через мить Арід майже покидає моє тіло і плавно входить назад, ніби по оголених нервах гарячим оксамитом проводить, стираючи всі болючі відчуття геть-чисто, занурюючи все моє єство в гарячу патоку нищівного задоволення.
Цілує розкриті губи, пестячи язиком, кусаючи й знову пестячи. Обсипає палкими поцілунками мою шию. А потім обхоплює потилицю своєю долонею, щоб я не могла відвернутися, сховатися від його очей, від його власницької спраги, бажання, що сповна передаються мені, і починає вбиватися в моє покірливе тіло. Так потужно, так глибоко і сильно, ніби намагається привласнити.
І знову я кричу… і знову палаю в цих сильних руках, з кожним поштовхом плоті в мені злітаючи все вище… розчиняючись у дарованій ним насолоді все більше… розчиняючись у полум'яному погляді Аріда. Він проникає в мене своїм тілом, своєю енергією, своїм голодом, поки навколишній світ не зникає повністю в сліпучому спалаху оргазму, що знову вигинає мене дугою під чоловічим тілом. І здається, що в усьому всесвіті, в усіх світах, цієї миті існуємо тільки ми одні, тільки я і він, і немає між нами жодних перешкод.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно