Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
− Що тебе так збудило у тому, що ти побачив? – майже нерозбірливо бурмочу я вже значно пізніше, після того як після першого разу Арід, не перериваючись, відразу ж перейшов до другого. − Часом не те, що тебе стільком жінкам закортіло отримати у своє користування? Це потішило твоє самолюбство, так?
Лежати на ньому, розпластавшись задоволеною та перенасиченою калюжкою, мені дуже приємно та зручно. І навіть не бентежить той факт, що Арід гладить і ніжно жмакає мою попу при цьому. Не після того, що він творив зі мною зовсім недавно.
– Ай! − скрикую, коли сідницю обпалює лінивий ляпанець. – Я на елементи БДСМ не погоджувалась.
– Що таке БДСМ? − зацікавлено тягне куард, знову погладивши добро, що трапилося йому в руки.
− Це всякі домінування-підкорення-шмагання-кляпи-зв'язування... за взаємною згодою, − поясню не особливо охоче.
От навіщо, цікаво, я сама ідеї йому підкидаю? Є в мене така підозра, що ця тема моєму коханцю може припасти дуже до смаку. От хто точно міг би бути домінантом за станом душі й за велінням серця.
− Хм, кляпи-зв'язування, кажеш? – підтверджує мої побоювання безсовісний куард. І навіть поворухнутися немає сил, щоб утекти від нього якомога далі. Виснажив він мене зовсім.
− Спробуй тільки, − бурчу загрозливо.
– Можу й спробувати, – хмикає Арід багатообіцяюче. І от хто мене за язика тягнув?
– А ми коли у поселення підемо? − міняю тему, сподіваючись повернути його думки в інший бік.
– Вранці. Тобі треба ще поспати.
− А тобі?
− А я виспався, − зі злим смішком відповідає куард, примушуючи мене зіщулитися. Надто вже його емоції гостро мною зараз відчуваються. Мабуть, цим амазонкам дуже пощастило, що Арід мої спогади прочитав, уже коли забрав мене з поселення. Бо могло б і не стати більше поселення. Надто вже перейнявся він тим, що побачив.
− Як гадаєш, Ааму сильно постраждала? Може, нам краще зараз вирушити? – питаю тихо, підводячи до нього обличчя.
− Наскільки я можу судити з того, що ти мені показала, і з того, наскільки хороший екран вона тобі поставила, твоя Ааму дуже сильна дівчинка. Звичайно, якби ти з'явилася тоді пізніше, а-кіара її б зламала, а так я впевнений, вона вже відновлюється. Тим паче, що ти її підживила енергетично перед цим, – Арід заспокійливо проводить долонею по моїй спині.
− Я могла б ще її підживити, щоб допомогти, − зітхаю тихо, розуміючи, що переконати його вирушити раніше в мене не вийде. Відчуваю, що він рішуче налаштований мені відмовити.
Цікаво, чого це моя сприйнятливість до його емоцій настільки загострилася? І той момент, що він мій біль відчув навіть через екран, зроблений Ааму, теж дивно дряпає. Я вже навіть відкриваю рота, щоб спитати, але тут відчуваю, як велике тіло піді мною напружується.
А ще через секунду Арід акуратно знімає мене з себе на ковдру, яку він, як і мою сукню, здобув у поселенні амазонок перш ніж забрати зомлілу мене звідти. І насторожено встає з нашої лежанки.
− Що трапилося? − пошепки питаю я у напружено застиглого чоловіка, теж сідаючи й оглядаючись довкола.
– До нас хтось наближається, – рівно відповідає він, вдивляючись кудись поміж дерев.
− Тобто, як? Хто? − я злякано хапаюся за сукню, давно вже відкинуту вбік одним куардом, і гарячково починаю ту на себе натягувати.
– Судячи з того, що його енергія не відчувається, це хтось із поселення, – задумливо промовляє чоловік, теж схиляючись у пошуках свого одягу.
От тільки цього нам не вистачало!
− Чорт, вони що вирішили спробувати вдачі ще раз? − мені чомусь згадується одна навіжена бісова сучка, яка мене списом в спину штрикала.
− Не думаю. Чекай тут, − наказує Арід, натягуючи штани, і стрімко зникає в нічній пітьмі, що обступила наш табір.
− Гей, − пошепки скрикую я йому навздогін, але куарда вже й слід загув.
І куди він побіг?
Підіймаючись на ноги, я поправляю на собі сукню, що виявилася досить зручною, і застигаю на краю освітленої багаттям галявини, вдивляючись у густу темряву між деревами.
Хто міг піти за нами? Навіщо? Щоб простежити та дізнатися, куди ми далі вирушимо? Ну не можуть вони бути настільки дурними, щоб спробувати ще раз Аріда застати зненацька. Чи можуть?
Мене так і підриває кинутися слідом за куардом, щоб дізнатися, що там до чого, але залишки здорового глузду наполегливо твердять, що це буде дуже безглуздо. Він знає, що робить. А я обіцяла його слухатись беззаперечно. Вже погралася в героїню так, що ледь жива залишилася.
Але ж дідько б його взяв, як же нестерпно важко чекати у невідомості. І відразу в голові стільки божевільних картинок можливих подій малюється.
Щоб відволіктися, я повертаюся до багаття. Беру кілька патиків і підкидаю їх у вогонь, щоб той розгорівся знову. Помічаю поряд якийсь мішок і вже збираюся зазирнути в нього, коли раптово якесь дивне відчуття буквально змушує мене стрепенутися.
Різко обернувшись, я кидаюсь назад до лісового окрайку. Відчуваю, що Арід повертається. А ще… відчуваю когось окрім нього… знайомого… дивно рідного, наче… сестру.
Величезна постать куарда з'являється з темряви несподівано, попри те, що я його щосили виглядала. Але ще несподіванішим для мене виявляється те, що на руках у нього я помічаю чиєсь непритомно повисле тіло. Але перш ніж мій мозок встигає усвідомити це, внутрішнє чуття вже підказує, кого саме я бачу.
– Ааму! – кидаюсь я їм назустріч. − Що з нею? Ти ж не…
– Ні. Я їй нічого не робив. Вона знепритомніла від виснаження, як тільки я її знайшов, − похмуро повідомляє чоловік, стрімко крокуючи до багаття. Наказує рівно: − Дістань з мішка ще одну ковдру.
– А де ти знайшов її? Вона що, йшла за нами? – закидаю я куарда запитаннями, кидаючись до того самого мішка. Ковдру знаходжу в ньому досить швидко, бо та лежить з самого верху, компактно змотана в рулон і обв'язана мотузкою.
− Як бачиш, так. Застели ось тут, − Арід киває на досить рівну ділянку землі неподалік від багаття. А коли я виконую і це розпорядження, акуратно вкладає непритомну дівчинку на підготовлене місце.