Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Тепер вже я завмираю, переварюючи його слова. То он воно як? Ні, він, звісно, має рацію. Я, як остання ідіотка, пішла рятувати того, хто сам себе визволив, як тільки отямився. Можна подумати, йому потрібна була моя допомога. Розумніше, мабуть, було просто сидіти в тій печері й чекати. Так, розумніше. Я все це начебто розумію. От тільки прикро до сліз. Я ж як краще хотіла. А він… а він… Довбень бездушний!
Схлип виривається в мене зовсім мимоволі, змушуючи відразу зло стиснути губи, щоб стримати навіть натяк на ще один. Але Аріду вистачає й першого. Він різко обхоплює мої плечі, змушуючи відсторонитися, щоб знову зазирнути у вічі. А коли я намагаюся відвернутися, ще й за підборіддя хапає.
− Не треба мене сканувати своїм куардівським всевидячим оком. Зрозуміла я вже, що такому крутому і всесильному ніяка допомога від мене не потрібна. Дурницю втнула. Визнаю, – повідомляю рівно, намагаючись не показати своєї дурної образи, сховати її якнайглибше, щоб не побачив, не прочитав. Та хіба ж це можливо?
− Ох, Васю, − хитає він головою з напрочуд ніжною і навіть зворушливою усмішкою. − Ну, що ти собі вже навигадувала? Я щасливий, що знайшов тебе, таку самовіддану, щедру, хоробру, таку прекрасну, моя ласкава, ніжна зіронько. Моя неоціненна дівчинка. Твій вчинок змушує мене відчувати безмірну подяку за те, що заради мене ти на таке зважилася, відчувати захоплення твоєю сміливістю та рішучістю. Але я не можу не думати, що ти могла загинути. І це змушує мене відчувати злість на себе за те, що допустив це, на цих дикунок, що завдали тобі стільки болю, і на тебе теж, за те, що піддала себе таким випробуванням. І я не хочу, щоб ти ще колись так ризикувала своїм життям. Ти розумієш мене? Обіцяєш? − вимогливо запитує він.
− Я постараюся. Ти думаєш, мені самій хотілося ризикувати? − бурчу я, відчуваючи, як нестримно тану від його слів. Від того, що переживав та боявся за мене. Я ж за нього теж хвилювалась страшенно. − Не могла я не спробувати тебе врятувати. Звідки мені було знати, наскільки ці твої раптові шанувальниці прокачані у справі утримання сильних куардів? А потім, коли я тебе знайшла, ти все не приходив до тями. Я так злякалася, що вони тебе зовсім отруїли. Спробувала підживити, навіть не знаючи, чи в мене виходить...
− У тебе вийшло, маленька. Твоя енергія дуже допомогла мені швидше впоратися з наслідками отруєння, – примирливо повідомляє Арід, знову притискаючи мене до своїх грудей.
− А що з а-кіарою? − зітхаю я, збираючись з думками, щоб повідомити куардові те, що йому швидше за все не сподобається.
− Прокинувшись, перше, що я відчув, це був твій біль. А коли зруйнував клітку і будинок, вловив лють цієї дурепи та її гостре бажання тебе вбити. Тож, я трохи не стримався, коли вдарив по ній у відповідь, – морщиться Арід. – Тепер у цих жінок нова а-кіара, та сама Гента. Вона повелася дуже розумно, відразу ж визнавши себе слабшою і підкорившись мені, як сильному. Це допомогло мені втихомирити свої інстинкти й залишити їх усіх живими, коли я дізнався, скільки всього ти перенесла, поки я валявся в тій клітці.
– А як ти відчув мій біль, якщо не відчуваєш мою енергію? − здивовано уточнюю я в нього.
− Твої відчуття були надто сильними, − ухиляється від уточнення Арід. І відразу різко змінює тему: – То що це за Ааму така, про яку ти постійно говориш?
Щось мене дряпає в тому, як він ухилився, але це все потім. Від самого пробудження думка про юну руду амазонку, яка так самовіддано ризикувала собою, щоб допомогти нам, не дає мені спокою. А спогад про те, як бідну зомлілу дівчинку потягли геть, і зовсім завдає мені справжнього болю, який розпеченими лещатами стискає груди. Мені треба знати, що з нею. Просто життєво необхідно. Адже в неї навіть сім'ї немає. А якщо... Ааму вмирає там одна зараз? Через мене.
− Аріде, мені треба повернутися в поселення, − зібравшись з духом, повідомляю я куарду, заглядаючи йому в очі.
– У поселення? – здивовано здіймає чоловік брови. – Навіщо?
− Через Ааму, − зітхаю, розуміючи, що не маю права просити в Аріда йти зі мною. Він і так сильно затримався через мене. А потім ці амазонки, щоб їм пусто було, нас ще більше затримали. І все ж я дуже сподіваюся на його допомогу... знову. − Ти маєш рацію, це вона допомогла мені знайти поселення і пробратися до тебе. Тільки це не доросла дівчина, а зовсім ще дитина, років чотирнадцяти не більше. І коли з'явилася а-кіара, вона щось страшне зробила з бідолашним дівчам. Та тремтіла, ніби її електричним струмом било, а потім упала непритомна. Я дуже хвилююся, що з нею.
− Васю, − терпляче починає Арід. − Я в чомусь розумію твоє хвилювання, але про дівчинку подбають її одноплемінниці, сім'я.
− Немає в неї сім'ї, − трясу я головою. − І в племені її ображали. Ааму просилася піти з нами. Я обіцяла, що вона зможе попросити тебе взяти її до Занагара. Обіцяла, що теж проситиму тебе.
− Васю, − зітхає, хитаючи головою, мій супутник.
– Будь ласка, – видихаю я благально, роблячи заради Ааму те, що ніколи б, напевно, не робила заради себе самої. – Просто… я не можу її покинути. Відчуваю, що вона мені не чужа вже, після того що сталося. Не знаю, як це пояснити, але просто відчуваю, розумієш? Наче сестру молодшу вмирати залишила. І якщо ти відмовиш, я піду туди сама. Не можу інакше.
Побачивши, як темнішає погляд куарда, яким Арід мене тепер буквально сканує, як похмуро стискаються його губи, я вже подумки готуюся, що відмовить мені. І навіть змушую себе прийняти це. Він не зобов’язаний це робити, якщо розібратися. Тим паче, що вбивати мене там, судячи з усього, більше не будуть. Адже а-кіари більше немає.
− Нікуди ти не підеш, − нарешті твердо карбує Арід, змушуючи мене здригнутися. Що означає, я не піду? Як це... не піду? Але варто мені відкрити рота, щоб висловитися, додає вагомо: − Одна.
– Тобто… Ти… ти підеш зі мною? – уточнюю обережно, боячись, що неправильно його зрозуміла.