Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Ближче до вечора, коли вже не було сил сидіти у своїй кімнаті, а мій стан дійшов до піка легкої істерики, я замислилася, чому не чую Андрія у квартирі?

Швидше за все, він пішов. Наша розмова ніяк не увійшла до статусу перемир'я, хоча б, на час моєї хвороби.

Виходжу в коридор і застигаю, як статуя. Глушильна тиша пов'язана з тим, що мій колишній сидить на балконі й з сумним виглядом, дивиться кудись у далечінь.

Мені раптом стає його шкода, правда весь його пихатий вигляд ніяк не зістиковується з жалем, але мені здається, що такого Заремського ніхто не бачив. Навіть його мати. Хоча куди їй, вона настільки недолуга, що навіть дивно, що у такої жінки народився і виріс такий син, як Андрій.

Моя свекруха взагалі недалекого розуму, її не хвилює абсолютно нічого, що пов'язане із сином, але Андрій наполегливо не помічає цього. Ми не обираємо батьків, але таку маму як Єлизавета Станіславівна, навіть ворогам не забажаю.

Прополоскавши горло, помічаю, що температури немає, можна сміливо щось зробити, наприклад, зателефонувати Алексу. Але швидко розумію, що у присутності Андрія, не зможу розмовляти з ним, я навіть взагалі не уявляю, як зможу пояснити присутність колишнього чоловіка у моїй квартирі другу добу.

Цікаво, чому він не йде? Почуваюся певною мірою краще, йому не потрібно сидіти й няньчити мене, тим більше Даші вдома немає. Але поміркувати на цю тему довго не доводиться, бо Андрій заходить із балкона до зали й дивиться на мене так, наче я картина у Луврі.

– Що?

– Ти любиш його? – твердо питає Андрій, прикриваючи скляні двері.

Уся ця ситуація нагадує якусь дешеву виставу. Він посидів на балконі, подумав про життя, а тепер вийшов і вирішив добити мене?

– Не зрозуміла, – прикидаюся я, хоча чудово розумію, про що чи про кого мовиться.

– Все ти зрозуміла, дай відповідь мені. Він кращий за мене? Ти думаєш, що він весь такий ідеальний і ніколи не припуститься помилок?

– Андрію, – видихаю я і розумію, що сили скінчилися. – Іди до дому.

Мені хочеться, щоб він пішов, але, з іншого боку, якщо він піде, мені буде ще гірше. Я точно ідіотка.

Вся його поведінка, це один суцільний знак питання, повністю перекривший доступ до розуміння того, хто ж ця людина насправді? І чому мені так не хочеться, щоб він йшов, хоч і мушу радіти, коли зачиняться за ним двері, зможу залишитися однією і подзвонити своєму хлопцеві.

Нагадую собі, що в мене є хлопець, який мене любить і, на відміну від мене, не мучить своє серце думками про минуле.

Алекс неодноразово показував мені, що я дуже цінна і тендітна істота в його житті, а Андрій, ну скажімо, він перекреслив колись усе цінне для мене, і зробив так, що наші стосунки настільки стали крихкими, що один зайвий рух і все звалиться.

– Мені здається, це не твоя справа, – намагаюся бути переконливою, але зважаючи на те, що Заремський усміхається, серйозністю взагалі не пахне. – Чого ти хочеш досягти цією розмовою? Мені здається, між нами вже все зрозуміло, нема чого ворушити минуле. Ти хотів, щоб я пробачила тобі? Так от, може, і не відразу, але я думаю, це станеться. Ми разом виховуватимемо доньку, як мільйони пар з дітьми, які розлучилися, і нам доведеться співіснувати на цій планеті, але не намагайся підвести мене до того, що ми помиримось і будемо разом, добре?

Він відповідно киває і все одно напруга нікуди не йде.

– У нас все одно унікальна ситуація, – каже він.

–  У чому вона унікальна? Твоя зрада, знаєш, взагалі не оригінальність і не унікальність, вибач. Це як хворий мозоль у суспільстві, і не ображайся, але не ти перший і не останній, на жаль.

– Але твоя мама пробачила твоєму батькові, – він що, хоче померти раніше часу? Як можна говорити про це, знаючи яка це болісна тема для мене? Я ніколи не розуміла мотивів моєї матері, і тим більше не пробачила б батька.

– І це зайвий раз доводить, що я не схожа на свою маму, – хочу закрити цю тему, тому що, м'яко кажучи, мене, і так, температура вимотала, а зрадник, що тут ще розкраявся, вирішив вийти на душевну розмову. – Розмова закінчена, будь ласка, йди. Дякую за допомогу, але дружній чай ми не питимемо. Не буває так, що ти мені зраджував, а я така, «ой, ну пробачу його, що мені тяжко?». Ні Андрію, такого не буде. А якщо й буде, ми точно не залишимося разом.

– Але я люблю тебе, а ти любиш мене! – кричить Заремський і в пориві безконтрольної люті долає відстань між нами.

Підлетівши різко, підхоплює мене на руки.

– Зізнайся вже собі самій, що ти мене любиш, ти все ще, вашу матір, мене любиш. І навіть якщо так станеться, що ти не зможеш мене пробачити, нагадай собі, що між нами було все реально і можливо знову буде, тільки тобі потрібно мене пробачити. Що ти хочеш? Що б я став на коліна, і благав тебе? Якщо це тебе переконає, що я говорю абсолютно чесно і живу думками знову бути разом, то я встану і зірку з неба дістану, аби тільки зі мною була. Ти потрібна мені, Олесю, завжди тільки ти.

У мене від шоку навіть язик до неба прилипає, я зовсім не знаю, що відповісти, бо він кричить на мене, ніколи не кричав, а тут такий словесний порив та ще і який.

Я не можу себе назвати охоронцем моралі, але до зрад ставлюся вкрай агресивно. Не тому, що мій татко накосячив, у результаті мама його вибачила, а трохи пізніше вони загинули, так і не пояснивши своїй доньці-підлітку, чому біле – біле, а чорне – лишається чорним.