Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

– Тобі треба поїсти, – простягає він мені ложку та суп, від якого так приємно пахне.

Я ніколи не страждала на відсутність хорошого апетиту, але сьогодні, як і вчора нічого не хочеться. Мабуть, температура відбиває бажання підкріпитися, навіть у такої ненажери, як я.

– Де ти його взяв? – беру тарілку в руку і здивовано дивлюсь на Андрія.

– Заїхав у ресторан і взяв тобі поїсти, я не сильний у приготуванні, можу хіба що пельмені зварити, – пояснює він, наче я не знаю. Все ж таки, стільки років, ми провели разом.

Роздивлююсь його і не можу зрозуміти у чому річ, він ніби спантеличенний. Вираз обличчя, такий, що я не можу прочитати, мені стає і цікаво, і певною мірою дивно.

– Щось не так? – не знаю, нормально буде що я лізу в його голову, але говорити все одно нема про що, а тишу заповнити в кімнаті, варто.

– Я сказав Даші, що я її батько, – спокійно відповідає Андрій і я відчуваю, що температура в порівнянні з цією новиною, якась безглузда нісенітниця.

ось і настав цей момент)