Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Як він міг сказати та зі мною не порадитись? Невже я погано пояснила йому, що це маленька дитина, з почуттями якої треба бути обережним, куди він лізе зі своєю правдою-маткою?

– Як ти міг? Ми ж домовлялися не поспішати, Андрію, – відкладаю суп убік, боячись вилити йому все в обличчя, а з урахуванням того, що вміст тарілки припікає руки – у нього безперечно залишиться нагадування на все життя, як згадка, про цей момент.

– Знаєш що, вона така ж моя дочка, як і твоя, і я просто не хочу, щоб моя дочка називала мене дядьком Андрієм, тож зробив це так, як вважав за потрібне. І потім, нічого страшного не сталося, вона навіть спокійно поставилася до цієї новини.

– Їй три роки, про який спокій ти говориш?

– Олесю, мені не соромно за свій вчинок, тож змирись, – карбує кожне слово.

Господи, ну чому я захворіла? Тепер, коли я зможу спілкуватися з дочкою, вона познайомиться з усіма своїми новоявленими родичами.

– Як ти це сказав? – чорт, до всього іншого, мене бісить мій сиплий голос, як можна цим ось самим голосом висловити своє обурення?

– Ну, ми сиділи їли тістечка, повз нас пройшлися батько з маленькою дівчинкою, Даша спочатку подивилася на них, а потім на мене, – згадує Андрій. – Я тобі говорю цілком серйозно, у нашої маленької дочки все було написано на обличчі, впевнений, вона відчуває хто я такий, тому пояснив, що той чоловік тато дівчинки, такий самий, як і я їй.

– І що далі? – не витримую такої передісторії.

– А далі, я попросив називати мене татом, вона кивнула. Правда ще мене так не назвала, але я впевнений, якщо їй нагадувати це частіше, то незабаром усе буде добре.

– Ти божевільний, Андрію, – хмикаю я. Мені це все зовсім не подобається.

– Я хотів, щоб правда пролилася на світ, – він засовує руки в кишені й дивиться на мене. Його перевага відчувається навіть на іншому кінці спальні.

– Ти б краще в одному місці говорив правду, а в іншому іноді мовчав, – не знаю чому я так засмучена, швидше за все, мені прикро, що я не була свідком цієї сцени.

Звичайно, настав би час це зробити, і можливо, і добре, що він узяв усе у свої руки, але знову ж таки, я завжди відповідала за все, що стосувалося Даші. Завжди одна, так було з моменту зробленого тесту вагітності, а тепер з'явився він і вклинюється в наш непорушний тандем.

– Знову Вероніка? – З серйозним виглядом запитує Андрій. – Мені шкода, правда, шкода Олесю, я не знаю, які слова ще підібрати, щоб ти це зрозуміла? Я припустився непробачної помилки й тепер розплачуюся за це тим, що, сидячи на лавочці в парку, пояснюю своїй рідній дочці, хто я такий. Це навіть не принизливо, це сумно, адже розумію, що дострибався і сам винен у всьому. Але ти знаєш, я вже тобі це казав, але скажу ще раз: ти вчинила гірше, ніж я. Попри все, ти мала мені сказати, але ти промовчала, взагалі не розумію чому? Чому ти нічого мені не сказала? Ти ж сама розумієш – я зрадів би цій новині, і зробив усе для тебе і для дитини, навіть на відстані.

– Саме тому я і не сказала, напевно, – відчуваю, як сльози підступають і не можу стримуватися, адже в словах Андрія одна суцільна істина, він вірно все каже. – Не хотіла мати нічого з тобою спільного, ти принизив мене своєю зрадою, а в нас все було добре.

– У нас не було все гаразд, ти хіба цього не розумієш? – підвищує він голос, і я здригаюся як від удару. – Ми не могли мати дітей, ти вічно зациклена на цій проблемі, а треба було просто розслабитися та отримувати задоволення від нашого кохання. У нас була, і пристрасть і любов, і нас нестримно тягнуло один до одного, рівно до того моменту, поки ти не вирішила присвятити своє життя спробі завагітніти  і виносити дитину. І ти була як крижина в океані, така ж холодна.

– Я втратила двох дітей в утробі, що ти від мене хотів?

Намагаюся крикнути у відповідь, розуміючи, що справі, звичайно, не допоможе, але якщо ми тут влаштували скандальний міжсобойчик, то всі засоби хороші, шкода я не врахувала свого хворого горла, тому злегка закашлялася, але почекавши якийсь час, все ж таки продовжила:

– А ти в той час, коли я плакала і страждала, задовольняв свою секретарку. Замість того, щоб допомогти мені пережити це.

– А ти дала мені таку нагоду? – Андрій уже закипає, і тягнеться до мене ближче. Він нахиляється настільки близько, що я відчуваю його важкий подих на своєму обличчі. – Ти мене уникала, наче я винуватець всього цього був, і на кожну мою ласку огризалася. З кожним днем ​​ти все більше закривалася і віддалялася від мене.

– Тож ти вирішив втішити себе і поліз до тієї повії в ліжко? – ковтаючи сльози, питаю я.

– У мене не вдалося себе втішити, я тобі навіть більше скажу, кожен Божий день жалкую про це, але виправити цього ніяк не зможу. Я заплутався в той момент, і зовсім не знав, що робити, а спокуса ходила у мене перед носом і ніби заманювала, і та дівчина не думала про мене як про донора сперми, вона хотіла мене і я не стримався.

– Мені тепер, що, пошкодувати тебе? – виказую я, бо мене дратують його слова, все однозначно було не так.

– Скажи, навіщо я тобі взагалі потрібний був? – різко звучить безглузде питання.

– Що? – Незрозуміло на нього дивлюся, тому що в мене попередні його слова в голові не вкладаються, а тут зміна теми розмови.