Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

– У тебе висока температура, зараз приїде лікар і огляне тебе, – голос Андрія вириває мене зі сну, і я намагаюся розліпити очі. – Це всі твої ліки?

Хочу щось відповісти, але не можу. Таке відчуття, що в мене як у рекламі: ланцюгами стягнуло горло. Хриплю, стогну, пробач, Господи, елементарно хрюкаю, але намагаюся зібратися.

– Мовчи та не напружуйся, тобі не можна говорити. Я так розумію, у тебе ангіна. Лікар уже в дорозі, скоро буде, – він такий спокійний, хочеться в нього повчитися.

Пригадую, що кілька років тому, коли я хворіла, всі турботи брав на себе мій чоловік. Навіть коли фізично його не було поряд, Андрій настільки оточував мене теплом та турботою, що я не відчувала його відсутності.

Фокусую зір і бачу тільки одного Андрія, а де моя Даша? Надворі я так розумію вже ніч, вона повинна спати, але її ніхто не міг укласти, крім мене.

Мабуть, Заремський зрозумів мій погляд, звернений на двері спальні, і відповів:

– Дашу уклав, вона вже спить. Я погодував її, вибач не розібрався у твоєму холодильнику і попросив людину принести їжу. Малятко з'їло курку з рисом, я її викупав, ми правда трохи поборолися у ванній, але скрізь протерли підлогу. Тож не переживай.

Ковтаю і знову розумію, що жахливий біль у горлі викликає сльози. Не знаю, від чого з'являється ця рідина в очах,  від того, що дуже боляче, чи річ у тім, що мій колишній чоловік взяв на себе найскладніше і в момент моєї недуги виявився поряд?

Саме він.

Десь на периферії свідомості закралася думка, що я рада, його приїзду, рада його турботі. Не знаю, може мені лікуватися треба, і річ не в ангіні. Швидше мені потрібний психіатр.

– Як ти це зробив? – мій голос жахливий, аж зайвий раз тіло пересмикнуло.

– Вона прекрасна дитина, така слухняна дівчинка. Пояснив їй, що ти захворіла, і ми домовилися, – на обличчі колишнього з'являється щаслива посмішка.

– Ти купив їй острів?

– Ні, – вже сміється Андрій. – Вона така ж, як і її мати, не ведеться на гроші та подарунки, – це було начебто сказано просто, але сенс був для мене величезним.

Я справді не велась на гроші й справа не в тому, що не розумію, як ці папірці потрібні. Я хочу жити добре, і у відмінних умовах виховувати дитину, тому я багато працюю, але ніколи не розцінювала свій шлюб як вигідну партію, і Андрій це чудово знав. А ще більше зрозумів, коли я пішла від нього, нічого не взявши.

Ми уважно одне одного розглядаємо, поки в Андрія не задзвонив телефон і він під приводом, що приїхав лікар, не виходить з кімнати.

Я ж, своєю чергою, намагаюся оцінити ситуацію і вирішити для себе, з якими приблизно втратами вийду з цієї хвороби.

Це свого роду мазохізм – важко дивитися на колишнього та відчувати, що це все було і ніколи не повториться. Мені це не потрібно, але моє минуле біжить навздогін і постійно переслідує, як я могла колись подумати, що переросла все це? Це ж довбаний біг по колу.

Через пів години лікар констатував ангіну, прописав купу ліків, зробив укол і наостанок порадив постільний режим і полоскання горла. Нічого нового, нічого такого, чого я сама не знала, але судячи з виразу обличчя Заремського, без лікаря ми не обійшлися б.

Я не стала сперечатися, мені не можна хворіти й, якщо цей лікар випише якусь особливу пігулку, яка швидше підніме мене на ноги – вже чудово.

– Я заварив тобі чай, – дивлюся на протягнуту чашку в руках Андрія. – Рясне тепле пиття.

– Ти такий дбайливий, – беру чашку в руки й вдихаю приємний аромат, не знаю, що це, але в мене такого чаю точно немає. – Де ти це взяв?

– Купив, пий. Тобі треба поспати, доп'єш і відпочивай, – роздає команди колишній, і я тільки зараз помічаю, що він переодягся.

На ньому проста домашня футболка та шорти, не знаю звідки в моєму будинку подібні речі, але мене трохи бентежить його домашній вигляд. Складається враження, що чоловік перевдягся і збирається залишитися тут.

– Навіщо ти перевдягся? – цей хрипкий голос мене доконає.

– Збираюся спати, не в джинсах мені лягати? – пирхає колишній.

– Куди лягати? – не знаю, чим мене лікують, але я не дозволю йому залишитися в моїй квартирі.

Це все неправильно, все недозволенно.

– А що ти пропонуєш, залишити Дашу одну з хворою жінкою? Ти про себе подбати не можеш, не кажучи вже про дитину, і тому, що твого хлопця досі немає, я роблю висновки, що ти залишишся одна на ніч, – його слова в якомусь сенсі правильні, але одна думка, що через стільки років, ми з Андрієм спатимемо під одним дахом зовсім не подобається. – Досить думати, заплющуй очі та спи. Завтра подумаєш.

Він чудово все описує, і якби, це була інша ситуація, і на моєму місці була не я, а так, спостерігала з боку, то погодилася б з його доказами й була рада, що комусь є доглянути хвору людину в одній квартирі з дитиною.

Але ми не в якійсь іншій ситуації, ми знаходимося в наших життях, де ми можемо спілкуватися заради доньки, але ніяк не ночувати разом, коли мого хлопця поряд немає. Що я потім говоритиму Алексу? Маю сумнів, що він зрадіє такому повороту.

– Андрію, все добре. Я зараз посплю, а завтра буду як огірочок. Не хвилюйся і їдь додому, – намагаюся встати й розумію, що нічого в мене не виходить, ноги наче ватяні та все тіло прострілює тупим болем.