Не в красі щастя - Ангеліна Кріхелі

Крізь пелену сліз реальність бачилася розпливчасто, як у тумані.

Дівчина відчула теплий і легкий дотик до свого волосся, ніби її погладила рідна, дуже знайома рука.

- Я люблю тебе, онуче... - прошелестіло над самим вухом.

Знайомо брязнули ордени та медалі, не гірші за дзвіночки музики вітру. І знайома постать з військовою виправкою, у формі попрямувала геть, поступово розчиняючись, з'єднуючись з навколишнім простором. Ми йдемо такими, які є зсередини, усвідомила вона.

Аліна раптом відчула, як по тілу розливається хвиля тепла, свобода та гармонія проникає у кожен куточок тіла та свідомості. Але це почуття явно належало не їй.

Витираючи сльози, сумно посміхнулася, ненароком розмазуючи по обличчю кров Голда.

У такому страшному вигляді і застав її таксист. Запропонував викликати поліцію. Але вона відмовилася. На превеликий подив, пес все ще дихав, його ще можна було врятувати.

- А поліцію ще півгодини чекати доведеться. Ми втрачаємо дорогоцінний час.

Чоловік не сперечався. Допоміг завантажити собаку на заднє сидіння, де вже передбачливо лежав маленький надувний матрац та рушник.

На запитальний погляд Аліни чоловік лише знизав плечима.

- У мене теж собака... був.

Заводячи двигун, простяг дівчині, що сіла поряд із собакою, вологі серветки. Вона з вдячністю кивнула, назвала адресу ветклініки та почала старанно відтирати бруд з обличчя.

Так розлючено терла його, що завтра напевно залишаться подряпини. Хотілося разом із цим стерти з життя і біль. Все, що змушувало серце робити злякані кульбіти і зависати в невизначеності, без бажання знову битися.

Романові Аліна таки зателефонувала. Але скористалася при цьому стаціонарним телефоном клініки. Попросила про неї не хвилюватись і забрати з клініки Голда.

Слідчий стримано наказав залишатися на місці і з'явився особисто за двадцять хвилин. Пса ще оперували.

- А дочка де? - спитала Аліна, коли він увійшов до кімнати очікування і мовчки сів поруч.

- Вдома, з товаришем. У безпеці, - озвався коротко, притягуючи її до себе.

- Діду... - тихо схлипнула дівчина, уткнувшись носом йому в плече.

- Я знаю.

– Знаєш? - різко відсторонилася, недовірливо дивлячись на чоловіка і перестаючи плакати.

- Він попрощався сьогодні вночі. Звелів мені не лізти і берегти сили перед бідою. Я чекав на твій дзвінок...

Про те, що дід узяв з нього клятву ніколи його внучку не кидати, завжди берегти, хоч би як склалося в них, Роман промовчав. Клятва була бажаною, а дівчина і так пережила багато потрясінь поспіль.

Аліна шоковано мовчала. Усі слова виявилися поховані під уламками емоцій та переживань.

- Я хочу, щоб ти переїхала до мене. Зовсім, - твердо промовив Рома.

- Давай про це потім поговоримо. Будь ласка, - тихо попросила вона, знову притуляючись до його надійного плеча.

Перед очима пролетіли найтепліші моменти з дитинства. Бабуся з дідусем чомусь здавались їй безсмертними. Війну ж вони пережили. Значить, їм ніщо більше не страшне.

А потім маленьку Алю спіткала шокуюча звістка про їхню смерть із різницею всього в один день.

Батьки довго сперечалися, чи варто говорити про це дитині. Але вирішили в результаті не складати брехню в ілюзорний порятунок. Не позбавляти її можливості попрощатися з улюбленими людьми.

Вона тоді в одну мить стала старша, серйозніша, замкнена. Начебто і її самої трішки не стало.

Чомусь тепер вона знову дозволила собі вірити. Коли дідусь дав себе знати вперше, чому Аліна вирішила, що він повернувся назавжди? Адже так не буває. Але чому так скоро? Навіщо сам назустріч смерті пішов? Навіщо вона його послухалася та на провокацію піддалася?

Корячи себе, вона водночас чітко пам'ятала його відчуття. А це були безперечно дідові почуття. Чиї ж ще? Він нарешті вдома...

Мучима протиріччями, сама не помітила, як заснула в обіймах Романа, з тривогою і хвилюванням чекаючи завершення операції.

Лікар з'явився не скоро. Він втомлено видихнув, запропонував вийти на перекур і розчаровано насупився, дізнавшись, що ніхто з них не палить.

- Загалом, пройшло успішно. Щасливий ваш Голд, - добродушно посміхнувся ветеринар, сідаючи поруч із ними. - Догляд йому потрібний кілька днів під моїм наглядом. Так що ви додому їдьте. Він під наркозом ще. Можете свою річ залишити. Прокинеться поряд із знайомим запахом. Знаю, що не надто науково, але...

- Дякую, - сонно пробурмотіла Аліна.

З душі наче камінь звалився. Рома потис руку чоловікові, кілька разів подякував, уточнив, коли треба приїхати, і повів дівчину до машини.

- Я можу йти сама, - мляво запротестувала дівчина. Але варто йому відпустити на мить її руку, як ноги стали неслухняно заплітатися. — Гаразд, не можу, — кивнула вона у відповідь. - Але поїдемо до мене додому. Хочу забрати деякі речі. Вони ж не сунуться туди сьогодні вдруге.