Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Жінка кивнула, прожогом вилітаючи з кімнати.

—Тримайся за нами, Орисія. —Сказала одна з помічниць Гільди, допомагаючи підійматись чоловікам. До палати забігло два воїни, беручи за кінцівки непритомного товариша та обережно виносячи з палати. Капець! Ну що, Ріша, відбір ти бачити не хотіла? Тоді війною милуйся, дурепа.

Взявши до рук милиці та підвівшись, я нестерпно повільно попленталась до виходу. У коридорах усі метушились і бігли в один бік, отже, підземелля я все ж знайду. Але боюсь, варто мені злитись з цим натовпом і мене просто роздавлять, як мілку комашку.

Гаразд, почекаю.

Стіни знову затремтіли, а вогонь у факелах замерехтів. Ні, не почекаю!

Незграбно зробивши крок вперед, я, мов та каліка у фільмах, наввипередки бігла за служницями та пораненими, жалкуючи, що туфлі там залишила. Сумніваюсь, що зможу створити таке ж взуття.

Хтось штовхнув мене у спину, випереджаючи, і я ненароком наступила на ліву ногу. Тепер не тільки кісточку, а й коліно прострелив біль, через що я ледь навпіл не склалась.

За вікнами почувся гуркіт, а за спиною — шум командного бігу. Чудово! Тепер ці коні точно мене роздавлять.

Чорт! Та тут ще й сходи є. Була одна ідея... сісти на дупу та скотитись, прямо як у дитинстві, але тоді мені не ногу віддушать, а голову. Доки я вагалась, чи варто мені все ж випробовувати долю, мене знову штовхнули і я стрімголов полетіла вниз. От же тварини бездушні.

Милиці полетіли в один бік, а я в інший, а потім темінь, шум в вухах та біль у голові. Темрява, чиясь постать та хрипкий стогін — останнє, що я запам’ятала.