Вибач та зрозумій - Катя Кірініна
Три роки, Алекс домагався від мене взаємності, оточивши турботою та любов'ю. Три роки я плакала ночами оплакуючи свою любов до Андрія і ніяк не могла зрозуміти, чому мені так важко перемикнутися на іншого, когось, хто завжди був поруч, навіть тоді, коли я не просила. А зараз, ця брехлива свиня, ставить подібні запитання і вимірює мене по собі.
– Іди, – відштовхую його від себе, вже вкотре за сьогодні. Це жахливий день і якесь марення. – На рахунок твого подальшого спілкування з дочкою, поговоримо днями, а зараз уже пізно, тому йди.
Не хочу при ньому плакати, не знаю, що цей чоловік зі мною робить, але я ніби розколююсь на частини від його присутності. Я так більше не можу, це нестерпно. Це якийсь біг по колу, скільки мені ще треба винести, щоб бути щасливою?
– Олесю, подивися на мене, – командує він, знайшов час. – Я не хотів тебе образити, просто для мене це важливо.
– Я ні до кого не йшла, я лише пішла від тебе, бо ти зраджував, ти це хотів почути? – Андрій згідно хитає головою. – Звідки ти дізнався про Сашка?
– Запитай у нього, – недбало відповідає колишній. – Принаймні, я спитаю точно, але боюся, що в нього вже не буде сили, після цієї розмови.
– Андрію, не смій, чуєш? Мені довелося багато працювати над собою, щоб тебе не ненавидіти, а зараз ти знову на слизькій доріжці.
Він багатозначно дивиться на мене, а потім спокійно вимовляє:
– Ти Олеся Заремська, ти моя дружина ...
– Колишня, – виправляю його. Мені важливо, акцентувати на цьому увагу, нехай я залишила прізвище, але Заремською, була тільки на папері. Це прізвище щасливіше мене не зробило.
– Нехай так, але я зараз розумію, що ти все одно моя, і не перебивай, ти справді моя, тільки яким боком тут виявився Вербицький, мені ще не відомо. Він мій колишній партнер Олесю, який знав, як ти виглядаєш і знав, що ти моя дружина, але дивлюся, його ніяк не збентежило це і він вторгся, у твоє оточення. Починаю думати, що не так просто. Тримайся від нього якомога далі. Ми з ним не друзі, я навіть сказав би, навпаки. І мені важко повірити, що цей виродок, треться навколо моєї дитини.
– Він взагалі з іншої сфери та з іншого міста, що ти несеш? – не можу повірити, що слова Андрія правда.
Звичайно, я запитувала себе, чому Алекс так мені допомагав, і за великим рахунком, нав'язав мені свою дружбу, але мені здавалося, що справа була в мені як у жінці, а не в тому, чия саме, я колишня дружина. Ми й про Андрія до ладу не говорили, здебільшого лише як про когось із минулого. Так, лише колишній чоловік. Щось тут далеко не чисто.
– Ну, він ніколи в моїй сфері й не крутився, і лише останніми роками живе у столиці, але ж він місцевий. Його мама звідси й сестра. Тепер вони начебто в Мадриді живуть, до речі, як справи у тітки Свєти? Колись у її будинку було багато красунь, вона була швачкою, тепер начебто новомодний дизайнер? Гаразд, все це цікаво, але я сам з'ясую деталі, а ти, будь ласка, бережи себе і нашу дочку і намагайся ретельніше вибирати собі оточення. До речі, а ви з ним...
– Пішов геть, Андрію, – підводжу на нього лютий погляд, бо не можу вже себе стримувати. – Ще з тобою я не обговорювала своє особисте життя. Вихід ти знаєш, де.
– Знаю, але найбільше я знаю, де вхід, це ти у нас по виходах, – він знову підходить ближче і підпирає мене до стінки. – Ти знаєш, я ніби спав, а зараз прокинувся. Мені є за що боротися, і повір мені – я буду. Ви моя сім'я, скільки б гидоти, ти мені не казала, я все одно хочу, щоб було так, як раніше.
– Не буде, – вимовляю крізь зуби.
– Я зроблю все, щоб ти зрозуміла, як мені тебе не вистачало. І судячи з реакції твого тіла, тобі мене не вистачало теж. Подивимося, до чого це приведе, – підморгує Андрій, а я відчуваю, як гнів розтікається по всьому тілу, наче лава вулкана. Але йому, мабуть, до лампочки моя поведінка, Заремський проводить подушечками пальців по моєму горлу й злегка посміхається. – Ти все ще любиш мене, я це бачу. Залишилося тільки перемогти цього дракона, якого образила моя зрада і я зможу достукатися до своєї Лисички.
– Її вже давно немає, – намагаюся вкласти у свою відповідь усю ненависть, може хоч так до нього щось дійде?
– Є, і коли ти дивишся на Дашу, я бачу її перед собою, – на цьому він притискає мене до себе як ляльку і шепоче у вухо: – Ти моя Лисичко, я зрозумів як облажався і проситиму вибачення, поки ти мене не пробачиш. Я мудак, це вже сам навіть зрозумів, але зроблю все, щоби повернути свою сім'ю, і ти мені в цьому допоможеш.
Виходить із кухні та прямує до Даші, злегка обіймає і дає їй п'ятірню, на що моя дитина охоче відгукується і на такій позитивній для себе ноті, щасливий батько рухається до вхідних дверей.
– До зустрічі, Лисичко, – кидає на останок.
Андрій практично виходить із квартири, коли з мене сходить шок від того, що відбувається, і я можу розмовляти.
– Не сподівайся, Заремський, між нами, давно все скінчено. Я краще вистрибну з вікна, але з тобою сім'єю, знову не буду, – це звісно, мала частина того, що я хочу йому сказати, але Андрій вже відчинив двері, не хочеться присвячувати сусідів у тонкощі свого особистого життя.
– Це ми ще подивимося, – салютує мій колишній і зачиняє за собою двері, а я не знаю, чи плакати, чи сміятися від його слів?
