Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Все проти мене і кожна людина, в моїй схемі життя, дає зрозуміти, що всюди зрадники й маніпулятори.

Як я міг пропустити стан Олесі, як міг не знати численні події її життя? Так, я хотів її забути. І в принципі, у мене мало що вийшло, але моя гордість більше не дозволить мені перед нею принижуватися.

Називаючи мене зрадником, Олеся зробила не краще. Чим її секрет зараз відрізняється від моєї зради кілька років тому?

Блін, так, я оступився, і нехай кожен, хто захоче мені сказати, що я винен піде на хер. Я людина і мені теж властиво робити помилки, тепер я ясно усвідомлюю, як вчинив зі своєю дружиною і розумію, що допустив непробачну помилку.

Але не сказати про Дашу, це перебір. Дівчинка росла і не знала, що я існую, що я її батько, а тепер мені що робити? Водити її до зоопарку до випускного, щоб знайти момент, у якому скажу «я твій тато»?

Маячня. Нехай геніальні ідеї спадають на думку Олесі, нехай вона вирішує, як краще вчинити, я лише хочу бути зі своєю дочкою і бачити її максимально часто, з урахуванням того, що поки, я не збираюся їхати з міста, у мене часу вагон.

Проїжджаю весь центр, розуміючи, що не можу поїхати до дитини з порожніми руками. Що зараз потрібно Даші я не знаю, але сподіваюся скупити все, що є в дитячому світі, щоб моя мала була щаслива, навіть якщо в неї вже це є.

Хвилювання не залишає мене протягом усієї подорожі торговим центром. Навіть не знаю з чого почати, що в першу чергу потрібно купити, але продавець обіцяє мені допомогти, і я довірився фахівцеві.

У підсумку, ледве виніс усі пакети з вмістом подарунків. Сподіваюся не злякаю Дашу своєю присутністю та кількістю пакетів, хоча видно, що вона не з полохливих, і начебто вчора я їй сподобався.

Нервую як пацан перед першим у житті побаченням, а це, саме побачення, де я не знаю, чого чекати й власне, що взагалі треба робити.

Коли приїжджаю до потрібного будинку, серце б'ється як шалене і хочеться різко курити, хоч я не робив цього вже рік, відколи поїхав із міста. Але зараз так нервувався, що не знав, куди себе діти.

Що я скажу? Як вона мене сприйме? Може вона вже називає татом когось іншого і тут, я згадав слова Ігоря, про Сашу Вербицького і взагалі нічого не розумію.

Що спільного в Олесі із ним? Як так сталося, що саме він опинився в її оточенні й чому я досі не зрозумів, чому цього не знав?

Відкидаюсь на сидіння та заплющую очі. У моєму віці так переживати вже небезпечно, хто його знає, як поведеться моє серце? Але часу роздумувати нема, бо бачу, як під'їжджає машина і з неї виходить спочатку Олеся, а потім, допомагає вибратися з автокрісла Даші.

Все, я зник. Ця картина залишає величезний слід у моєму серці, бо моя дівчинка така гарна і доросла, хоч насправді, вона ще зовсім маленька.

Нічого в цій сцені особливого немає, просто мама та донька, але для мене це цілий спектр емоцій, адже я мріяв колись, щоб у нас народилася дитина, і щоб моя дружина так широко посміхалася і була щаслива.

Цей веселий та щасливий погляд Олесі вартий усіх цих душевних перипетій, раз іншого виходу не було. Вона вся світиться і пливе, як величезна хмара щастя.

Дівчатка голосно щось обговорюють і весело посміхаються, і я посміхаюся разом із ними, бо не можу інакше. Я теж відчуваю це щастя, просто не розумію всю його суть.

Тепер я ненавиджу себе ще більше, адже, зважаючи на все, я в цій милій картині абсолютно не клеюся, хоч і батько за фактом. Їх двоє, і це помітно.

Не знаю, що за стосунки в Олесі з Вербицьким, але по ній видно, що вона мати одинака, точніше видно, що вони один для одного цілий світ, і в їхньому житті немає чоловіка, якого вони обоє вважають третім.

Не можу точно пояснити, яка думка відвідує мою голову, але я напевно сам вирішу яку роль гратиму в цій сцені й мені зовсім не зрозуміло, як я збираюся відновлювати своє життя, але почати варто вже.

Через хвилин двадцять дзвоню у двері квартири. Я навіть спітнів від виру думок у голові. Вирішаю, діяти за обставинами, і бути гранично стриманим, але коли здивована Олеся відчиняє двері, розумію, що від мого напускного спокою, не залишається й сліду.

Почуття до цієї жінки нікуди не пішли, як би не намагався, як би не ховав їх у найдальший кут і не заглиблювався у її життя. Дороги назад немає. Я на слизькому шляху знову закохатися в неї. У її красиві блакитні очі, в її ідеально довге волосся і в її чуттєві пухкі губи.

– Привіт, – кажу, підпираючи ногою великий пакет із якоюсь новомодною іграшкою. – Вибач, я б подзвонив, що їду, але ти не залишила мені номер телефону.

Олеся, примружившись, вивчає мої подарунки, але мовчить. Мабуть, сама не знає, що сказати, лише відходить убік, пропускаючи мене всередину.

Заношу всі пакети в передпокій і поправляю піджак, в якому я вже практично зварився, хоч сьогодні прохолодно на вулиці. Озираюся на всі боки, відзначаючи про себе, що на ті гроші, що я дав її сестрі, можна було купити для Даші квартиру більше, але це вже не важливо. Олеся в праві була сама розпоряджатися грошима, а я, як і раніше, не знаю, як вони жили весь цей час і не можу судити по габаритах квартири.

– Де Даша? – мій голос бадьорий, але в душі я весь знудився.

– Вона в сусідки, – рівно відповідає Олеся і жестом показує мені, куди пройти.