Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Ображають його слова. Коле ними шкіру. Змушує відчувати себе чимось брудним. Зрівнює з хвойдою.

Відвертаюся. Нічого не скажу у відповідь. Сумно споглядаю у вікно. Думок нема. У голові вакуум. Навіть не сприймаю, що миготить перед очима, а тільки через п'ять хвилин відчуваю, що авто вже не їде, і Липовський відстібує мене.

Я самостійно виходжу на вулицю, де вже холодніше, та знову падає дощ. Олександр ставить сигналізацію та бере трішки грубо за зап’ястя. І через декілька хвилин заходимо до квартири.

Великий коридор розрізає світло. Мовчки скидаємо верхній одяг. Я чекаю, що далі. Стане тут роздягати? Все почнеться прямо з коридору?

Ні.

Він виймає телефон та когось набирає. Крокує до вітальні, де починає жваво говорити - робота понад усе. Я заходжу на кухню, де мию руки та відчиняю шафку. Дивлюся чашку. Хоч не люблю спиртне, але зараз мені треба хильнути.

Беру білий порцеляновий виріб та відчиняю холодильник - на стінці дві пляшки - вино та щось прозоре. Тягнуся до першого. Дивуюся, що воно відкорковане та повне. Напевно, Олександр у неділю хотів вино пити.

Наливаю криваву рідину - пів чашки. Гадаю, більше не треба. Пляшку відставляю у сторону, і роблю два маленькі ковтки. Воно непогане, а навіть смачне. Солодке та легке. Тому випиваю майже до дна, а коли чашка від'єднується від вуст, то раптово тепла рука лягає мені на талію, а вухо розсікає голос Олександра:

- Чого п’єш наодинці? А тим паче з чашки… Вино треба смакувати з бокалів.