Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Зараз щось станеться. І воно буде недобрим. Відчуваю це всім своїм тілом, що вже тремтить від страху, а голова гудить від мільйона думок, та із них навіть не можна виділити якусь одну. Все гамузом.

- Адо, ти не тільки в часі губишся, а навіть у просторі, - злісно позирає на мене Липовський. - Хіба у неділю я тобі не сказав, що ти можеш робити все, що тільки прийде у твою світлу голову, але в межах розумного? Невже мені варто було тоді розжовувати, мов малій дівчинці, що до клубів ти не маєш швендяти! - підіймає тон голосу. - Ти хочеш постійно бути під наглядом? Можу влаштувати! Це не питання!

Ледь не крик. Люте шипіння, яке лякає до смерті. Стає так страшно, що аж до очей підступають пекучі сльози, але стримую їх.

- Я сюди прийшла з подругами, - намагаюся говорити попри сильне дрижання у голосі. - Ми просто хотіли посидіти та не більше. Звичайні дівочі посиденьки…

- Які можна влаштувати вдома, - перебиває, а його пальці стискають руку та жалять. Нагадують укуси бджіл. - Адо, я ненавиджу, коли мені брешуть!

- Я не брешу, - заперечую.

- І твою подругу звати Петя? - дивиться вовчим поглядом. - М?

- Петя, то хлопець Діани, яка напилася, та її повезла додому Інна, а я думала йти геть, але до мене став чіплятися отой Петя з дурними пропозиціями, я його влупила по нозі та думала навправлятися додому, а тут ти, - швидко торохкочу в надії, що Липовський повірить моєму диктанту. - Я не мала на меті йти сюди та когось чіпляти. Просто хотіла трішки розвіятися. І не більше…

- Чому я повинен повірити цій історії, - так само міцно тримає руку, а голос грає мелодію злості.

- Бо це чиста правда…

Олександр не каже ані півслівця, а просто тягне за собою. Я покірно йду за ним. Вільною рукою стираю сльози, і дорогою картаю себе.

І навіщо поперлася до клубу? Чому не подумала, що Липовський може збіситися? Забула неділю? Яка я дурепа! Пустоголова білявка!

- Сідай, - відчиняє переді мною дверцята чорної автівки Олександр та відпускає руку.

Швидко виконую наказ. Він гучно зачиняє двері, та через хвилину сидить на місці водія.

Мені страшно дихати у його присутності, а тому навіть не рухаюся. Не витираю сльози, які продовжують вилазити з очей та бігти щоками.

- Від завтра за тобою стануть наглядати, - обморожує голосом Липовський. –Хоча, напевно, це варто було зробити ще зі суботи, бо мене до чорта бісить твоя поведінка, яка абсолютно не збіглася з моїми очікуваннями. Гадав, що не буде від тебе проблем та нервів! Але - помилився. Затям - подібний вибрик та….

Обертаю до нього голову. Не знаю чому це роблю. Зустрічаюся з його гострим поглядом.

- Тобі краще не знати, що буде, - продовжує. - Кивни головою, що втямила.

Погойдую та похапцем забираю сльози зі щік.

- Наступні чотири місяці будеш жити там, де маєш постійно чекати, - додає.

- Добре, - тихо відповідаю.

Липовський різко простягає до мене руку, я від переляку заплющую очі та втискаюся в сидіння. Чую шурхіт паска та гучне - клац. Просто пристібнув, а я вже все життя побачила перед очима.

Він заводить двигун, та їдемо. Авто повільно котиться містом, яке загорнути в вологу нічну ковдру. Остання холодить його.

Я дивлюся у вікно та бачу, як миготять будинки, вікна яких горять жовтим світлом, що не дають загубитися будівлям у темноті.

Ховаю очі за повіками та відчуваю, що починає боліти голова. Я вже не плачу, але розумію, що могла все зіпсувати, і цього разу не через обставини - хтось запізнився, таксист довго їхав та подібне.

Тут я свідомо ступила у гострий капкан. Тепер маю умови - дихати під його наглядом. Ну це зрозуміло. Хоче, аби коханка була тільки його, а не щоб перед іншими хвостом крутила.

Але я ж не крутила… Я дійсно. Утім його не цікавить. Йому вистачає того факту, що я пішла до тої "Кривавої квітки" чи як її там.

Крадькома дивлюся на нього. Вся його увага прикута до дороги, а руки на кермі. Він міцно його тримає, що аж випинають вени. Значить ще злий, і знак, що краще мовчати – замурувати вуста.

Я схиляю голову. Мені… Навіть не знаю, як зараз. Просто образливо, що так. Усі чотири дні покірно сиділа вдома, а під кінець…

- Я сподіваюся, місячні закінчилися? – розтинає його голос мовчанку та змушує руйнувати мою стіну безмов’я.

- Так.

-  Це добре.

- Чому ти не написав, що приїхав? – сама не знаю для чого питаю.

- Я і не мав писати такого, - зупиняємося на світлофорі. - Я сказав, що напишу тоді, коли ти мені будеш потрібна. Сьогодні не думав тебе чіпати, але прийшла дуже цікава транзакція.

- Я не хотіла витрачати таку сум…

- Мені плювати скільки ти витратила, - грізно уриває. - Ти мала сидіти вдома, а не шукати собі для пригод всяких там Василів та Микол!

- Я там дійсно була з подругами, - кажу правду та сподіваюся, що достукаюся до нього.

- Я зараз не хочу чути твої дурні виправдання - дратують. А ось твої визги у ліжку - заспокоять. Водночас перевірю чи ти дійсно дівчинка. Бо хто тебе знає - поки мене не було, то ще добряче порозважалася!