Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Я не хочу, але дороги назад уже немає. Авто везе мене до людини, яка одночасно врятує та кине у бездонну прірву. Тому варто заспокоїтися.

Вигнати терпке хвилювання з тіла та перестати свердлити себе думками. Вони нічого не дадуть. Тільки зашкодять.

Моя доля ще декілька днів тому звернула в інше річище, яким нині бурхливо тече. Несе до його будинку, ніг…

Стану повією, підстилкою, шльондрою, утриманкою, хвойдою… Список можу продовжувати нескінченно. Синонімів багато, але значення лише одне.

Я продаю себе, а він купляє. Дасть гроші, які врятують життя. Не дадуть тим злочинцям знову перестріти мене у парку, прикласти гострий, мов зуби акули, ніж до горла та сказати:

- Якщо до  першого листопада не буде повної суми, то позбавимо тебе життя, а потім візьмемося за твого дурненького братика!

Тепер нічого такого не станеться. Я сьогодні поставлю свій куций підпис у потрібному місці, та ті бандити зникнуть. Перестануть переслідувати та залякувати до смерті.

Повертаю голову у сторону. За вікном витає середина осені. Дерева одягнуті в яскраві золотаві шати. Красуються. Показують, які вони красиві та ідеальні.

На мить на вустах з'являється щира усмішка, а очі захопливо чіпляються за тополі, що тягнуться вздовж дороги, яка веде до… Сум. Різко падає на мене, мов гроза на тропічний ліс після обіду.

Повертаюся до попередніх роздумів. Гірко розуміти, що доводиться продавати себе, щоб жити та бачити, як за вікном гуляє взимку хурделиця, як весною прокидається природа, як буянить смарагдовими барвами літо та, нарешті, як усе перетворюється восени в пломенисте золото.

Хоча, мабуть, я перебільшую… Ні! Цього всього не мало бути! Не так планувала своє життя у найближчі декілька місяців. Мала спокійно жити, знайти роботу та ходити на неї, шукати кохання…

Але ні. Хтось помилився, а я нині розплачуюся. Стану лялькою Липовського, якому приглянулася, та в знак його хтивої зацікавленості отримала візитку зі словами:

- Хотів би мати таку як ти. Якщо надумаєш - звертайся. Я тебе не ображу – запропоную гарні умови.

У той серпневий теплий вечір я усміхнулася. Його пропозиція здалася дурною та недоречною, але хто тоді міг знати, що я згодом нервово шукатиму білу картонку з його іменем, мокрими від страху пальцями набиратиму номер та чекатиму поки прозвучить низький голос багатія.

Два дні тому я погодилася на принизливу пропозицію того чоловіка та попросила те, що треба мені.

- Добре, Адо. Тоді я чекаю тебе в суботу. О п'ятій годині вечора за тобою заїдуть та привезуть до мене. Ти підпишеш всі папери та почнеться наша плідна співпраця.

Співпраця. Так він називає те, що має бути. СПІВПРАЦЯ! Воліється гиготати від цього.

Тягнуся рукою до сумки. Виймаю овальне люстерко. Бачу свої сумні очі та бездоганний макіяж, який робить яскравою та ховає дрібні недоліки, що притаманні всім.

Боковим зором ловлю, що дерева зникають, авто сповільнює швидкість. Воно з'їжджає з траси та повільно занурюється у селище з розкішними віллами, що вже миготять перед очима.

Значить фактично на місці. Всередині виникає вузол хвилювання, що починає зав'язуватися. Коліна трусяться, а також дрижать руки.

Головне не розплакатися. Я ж не маленька дівчинка, а доросла. Маю триматися зі всіх сил! Я все витримаю!

Колеса автівки зупиняються біля високої зеленої брами, яка відчиняється, і водій знову починає рух. Заїжджає на просторе подвір'я та зупиняється біля будинку.

Мої легені відмовляються дихати. Втягую носом повітря, але вони його не бачать. Не вбирають, не насичують кров киснем… Відчуваю свинцеву задуху.

А може втекти? Побігти геть? Ага, а потім зловити ніж під ребрами та попрощатися з білим світом. Ні!

Водій відкриває мені дверцята та подає руку. Я даю йому свою, а за мить стою біля трьохповерхового будинку, який топиться у фіолетово-жовтих сутінках. Дивлюся на нього. Неймовірно дорогий та пишний. Ось так живуть заможні люди. Це тобі не квартира на тридцять квадратів.

- Добрий вечір, Адо Володимирівно, на вас чекає Олександр Іванович, - лагідно віщає літня жінка, що виходить із особняку. Одягнута у форму прислуги та має дуже благодушні очі. Цікаво, а вона знає для чого я тут? А яка мені різниця? Жодної.

- Добрий вечір, - відповідаю та ніяковію. Не знаю, що сказати далі, але вона додає.

- Йдіть за мною.

Жінка проводить мене до будинку, де я позбуваюся пальто та рукавичок, і вже підіймаюся на другий поверх. Ступаю чорними туфлями на пухнастий червоний килим. Червоне та чорне…

Ще декілька кроків… Зупиняємося. Біля дверей. Жінка стукає у них, а коли долинає ледь чутне "заходьте", то відчиняє їх та чітко, мов вчителька української мови, каже:

- Ада Володимирівна вже тут.

- Кличте її, - лунає знайомий голос, а  вона повертається до мене та рукою показує, що треба йти до господаря.

Я невпевнено заходжу. Нервово ковтаю. Спочатку очі тримаю прикутими до підлоги, але різко підіймаю їх, коли двері за спиною зачиняються.