Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Я здивовано дивилась на Лютика, а він сумно посміхався. Так сильно хотілось виговоритись йому, сказати, що вб’ю, якщо ще раз так зробить, але я, мов заворожена, дивилась у його зелено-жовті очі.

—Нам час повертатись. —першим тишу порушив Лютик, неохоче відпускаючи мене.

Я кивнула, починаючи виходити з води. Чоловік на диво швидко одягнувся, доки я й досі натягувала сукню.

—Твою ж мати! —вилаялась, намагаючись затягнути шнурівку на спині. Так і знала, що варто шнурівку спереду крити.

—Давай допоможу. —Люцій почав вправно і зовсім не туго затягувати легкий корсет сукні, а я викручувала волосся. Коли він закінчив,то ніби ненароком сковзнув пальцями по моєму хребту.

—А ось це зовсім не обов’язково, знаєш. —з легкою усмішкою мовила я, та дракону, як я зрозуміла, було не до жартів. Він вправно закинув мене на спину грифону та сів поруч.

До кімнати мене ніхто проводити не збирався. Мовивши сухе “Бувай.” Лютик зник ще перед дверима до академії. Ну й нехай.

—Де тебе носило, дівко ти розпусна? —вже біля жіночого крила, я побачила наставницю. Вона зовсім не виглядала розлюченою, скоріше, задоволеною.

—Що? —запитала я, не витримуючи цього погляду.

—От ти лисиця хитра! Причарувала все ж.

Фиркнувши, я звернула до іншого коридору, а Хелен жваво бігла за мною.

—Все, Ріша. З цього дня я тобі й слова поперек не скажу! Не знаю, як ти можеш роздратовувати та закохувати принца одночасно, але твої методи працюють.

Я почала сміятись, дивлячись на жінку, як на ненормальну. Вона ж і досі думає, що я так “причаровую” їхнього розбещеного хлопчика.

—Нічого такого не було і...

—Ага! Думаєш, я не бачила, як ви біля дерева цілувались? —тихо прошепотіла Хелен, після чого я зупинилась та витріщилась, мов вперше бачила її.

А може, воно й на краще?

—Який далі план? Допомога потрібна? —з величезним ентузіазмом запитала Хелен.

—Не плутайся у мене під ногами і кажи усім дівчатам, що я безнадійна. На цьому все. —ось тут користь я для себе брала. І Хелен не заважає, і дівчата не бачать у мені суперницю.

—До вечері я встигаю? —поцікавилась, відчиняючи двері кімнати.

—Провести?

От же лисиця! Як тільки вигодою для неї запахло, так відразу ж милою стала. Ну і нехай, зможу її за носа поводити.

—Бажано.

Не соромлячись жінки, що сковзнула до кімнати вслід за мною, я стягнула увесь одяг крім нижньої білизни та почала старанно копошитись у лахмітті в моїй шафі.

—І хто цей мотлох сюди затарив?

—Я! —гордо вийшла вперед наставниця, заглядаючи до шафи через моє плече. —Рожеве не погане. Спробуй.

Я подивилась на літнє платтячко з широкими рукавами та рюшами на грудях.

—Ні!

—Тоді жовтеньке..

—А червоні сукні у вас є? —огризнувшись, я все ж дістала жовту, найпристойнішу сукню. Принаймні тут були тісні рукава та груди без рюш.

—Так заборонено же. —знизила плечима Хелен, допомагаючи мені вдягнутись. —І що, принц за червону форму тебе не покарав?

—Ні.

—А що він сказав? —вона туго затягувала корсет, не припиняючи пошепки розпитувати мене.

—Що дружиною своєю зробить. —ну так, збрехала! Ну і що? Хелен же правди не дізнається.

—Що, так і сказав?

—Там було ще купа непристойних фраз, твоєму старому серденьку не варто про таке дізнаватись. —з легкою посмішкою мовила, розвертаючись до неї обличчям. Очі жінки горіли і мені навіть здалось, що вона мене зараз цілувати почне.

—Та ти ще розумніша, ніж я думала!

—Так! Тому під ногами не плутайся, і якщо я кажу, що хочу червону сукню, значить, червону.

—Сьогодні ж накажу кравчиням пошити декілька нарядів.

Її стрімкий порив до дверей зупинив мій рик, і вперше за увесь час жінка зупинилась та запитально глянула на мене. Навіть думку мою слухати буде??? І все заради чого? Заради титулу придворної дами? Тьху!

—Ніяких кравчинь. Я сама все зроблю. Нехай до моєї робочої кімнати тканини віднесуть. І ще, —наставниця жваво закивала, слухаючи кожне слово. А тепер питання випливають у мене. Хто з нас кого вчить? —замки на моїй чорній сукні бачила?

Мотнувши головою, Хелен підійшла до мене, трохи зіщулюючи погляд.

—Це ще що таке?

—Ти далека, Хелен!

Ця ситуація навіть забавляла мене, тому я дістала з шафи свою останню річ з землі, чорну коротку сукню, збоку якої тягнулась тоненька блискавка.

—Знайдіть мені точно таку ж штуку! —почавши застібати та розстібати блискавку перед носом жінки, я ледь носом її у сукню не тикнула. —А якщо немає, змайструйте.

—До їдальні провести? —знову поцікавилась вона, забираючи мою сукню.