Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Ми вийшли на широчезну терасу без бортиків, де крім декількох дерев’яних бочок та вазонів з квітами більше нічого не було.

—Кому? —поцікавилась я, здивовано дивлячись на Лютика. Він швидко свиснув, починаючи посміхатись.

Я й оком не встигла моргнути, як над нами почав кружляти сірий велетень з величезними крильми, широкою грудною кліткою та головою орла.

—От чорт! —я хотіла відступити, але Лютик швидко зреагував та вхопив мене за руку, а потім і взагалі закинув на спину цьому опудалу. —Аааа, ні! Зніми, зніми мене!

Чоловік сів позаду, міцно тримаючи мене.

—Не бійся так. Ми доберемось швидко та з комфортом.

Ага, особливо з комфортом!

—Давай краще повільно, але живими. —запропонувала свій варіант я, перш ніж грифон зірвався з місця. Забувши про всі рамки пристойності, я ще міцніше притиснулась до Лютика, але йому, схоже, це тільки подобалось. Він закутав мене у плащ та обійняв зі спини, вдихаючи аромат мого волосся.

—Ти приємно пахнеш, Орисія.

—У нас всі дівчата слідкують за своєю зовнішністю. Це ваші тупі дракониці переймаються тільки майбутніми чоловіками та покорою.

Я прикусила язика, зрозумівши, що бовкнула зайвого. Але Лютик лише посміявся, опускаючи руки з моїх пліч до живота.

—Це обов’язково? —запитала я, адже було трохи не комфортно. Люцій приємний чоловік... дракон! І мені зручно поруч, але щось все одно не дозволяло повністю довірити йому як себе, так і своє життя.

Коли я розслабилась трохи та подивилась вниз, побачила кришталеве озеро та ахнула. Такої краси я ще ніколи не бачила! Дерева цвіли рожевими квіточками, землю покривав легкий туман, сонце відбивало свої промені від води, попереду була академія, а за спиною — шикарний замок. Та це ж казка, маму вашу!!!

От би зараз доторкнутись... потягнувши долоньку вниз та нахилившись так, що довелось ледь не влягтись на шию грифона, я задоволено вдихала свіже повітря.

—Ми можемо спуститись. —запропонував Люцій, швидко підіймаючи мене та притискаючи до себе. Я й відповісти не встигла, а тваринка вже юркнула донизу.

—Аааа, навіжений! —я вчепилась кігтями за руку дракона, що впевнено тримався на грифоні. Ну знаєте, я не така досвідчена і на цих чудовиськах не часто катаюсь.

Коли тварина трохи різко приземлилась біля берега, я почала швидко злізати.

—Куди ти так поспішаєш? —знову засміявся Люцій, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом. Навіть не намагаючись корчити з себе панночку, я задерла спідницю сукні та почала повільно сповзати зі спини цього страховиська.

Чоловік зістрибнув слідом за мною, і зробив він це набагато краще, ніж я.

—Хочу у воду! —я почала озиратись на всі боки, перевіряючи, чи немає тут когось зайвого. На моє щастя, широкі дерева прикривали нас від “очей” академії, а замок був далеко і навряд чи хтось з вікна розгледів би нас.

—Ні! Ніякого купання! Я взагалі... —він і договорити не встиг, як сукня разом з плащем вже валялись на підлозі, а я в земній спідній білизні білого кольору почала заходити у воду. Чи почувала я себе незручно? Ні. Ну може зовсім трошки. Чоловіків у мене було багато, тому й багато хто бачив мене оголеною, тепер сором викликати в мені не так легко.

Обернувшись до Лютика, я посміхнулась, помічаючи його реакцію. Спочатку він уважно дивився на мене, а помітивши, що його застукали на гарячому, почервонів та відвів погляд. Ну звичайно, ніхто ще так не робив! Їхні дракониці дикі сварливі баби, знаючі собі ціну та манери, але монашки ще ті.

—Ти йдеш? —з легкою насмішкою поцікавилась я, заходячи ще глибше. Вода була трохи прохолодною, але це допомагало розслабити мізки.

Сонце по трохи спускалось, навіюючи легкі сутінки, а я занурилась у воду з головою.

Коли я різко випросталась та почала стирати з обличчя крапельки води, переді мною вже стояв Лютик. Там, де мені вода досягала грудей, йому прикривала лише торс. Уффф, і чому всі дракони такі величезні?

—Ти доганяєш! —я засміялась, бризкаючи у нього воду та починаючи тікати.

Лютик швидко перейняв мою гру, дуже спритно ловлячи та чіпляючи мої ноги на свій торс. Тепер прийшла моя черга червоніти, але я лише почала бовтати ногами та верещати, мов мала дитинка:

—Тепер катай! Ну ж бо, конику, глибше.

Люцій зробив декілька кроків до середини озера та занурив нас під воду, а я й повітря ротом схопити не встигла.

Починаючи шкрябатись на поверхню, я знову відчула неприємне поколювання у скронях.

Цього разу я не бачила Густава, лише Лютика з дитиною на руках. Маленьке янголятко приємно посапувало у нього на руках, а він ласкаво дивився на мене.

—Я кохаю тебе. —після цих слів я почала ковтати воду та боляче шкрябати передпліччя дракона.

І що це за хрінь така???

***

Автор

Після розмови з послом з Вінгредії, Густав був похмуріше чорної хмари. Його дратувало те, як високо ставить себе сусіднє королівство. Король Намберфейст Ставив умови, які виконувати не хотів жоден з членів династії драконів Анкровії. Бачте, він захотів повернути собі Східні Гори, які Анкровія відвоювала двісті років тому.

—Що накажете робити, Ваша Високість? —поцікавився королівський радник, Джельвій, якому скоро стукне вісімдесят, хоч він і виглядав не більше, ніж на п’ятдесят.

—Скажи, що ми дамо відповідь через місяць. Треба почекати, доки батько прийде в себе.

—Ми не можемо так довго чекати! Вони дали нам три дні...

—Та хто вони такі, аби час нам давати? —рикнув Густав, гепаючи кулаком по столу. —Тиждень! Це останнє моє слово.

Було помітно, що Джельвій хоче додати ще щось, але не наважився. Він низько вклонився, задкуючи до дверей, а принц тим часом вийшов на терасу своїх покоїв.

Його мучили думки на рахунок того, як правильно вчинити. Якщо не погодиться, занапастить свій народ і війни не минути, а якщо дасть згоду, то їх володіння значно зменшаться і наступить коротка криза. Адже Східні Гори давали народу Анкровії не тільки їжу, а й силу. Там дракони зміцнювались, джерела у горах виліковували будь-які рани, крім душевних.