Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Доки принц думав, вдивляючись у горизонт, перед його очима мелькнула знайома постать Орисії. Він знову подякував Могутньому дракону за те, що у нього хороший зір.

Зіниці чоловіка видовжились і він зміг розгледіти дівчину у якійсь незрозумілій тканині, що прикривала груди та інші інтимні місця. Не дивлячись на химерність її одягу, Густав відчув, як сильно вона діяла на нього.

—Ні хвилини спокою. —з легкою усмішкою мовив, спираючись на бортики та спостерігаючи за дівчиною.

Не встиг він і подумати про друга, як побачив його в одних панталонах, а потім його погляду відкрилась “прекрасна” картина. Люцій обіймав Орисію, а вона миловидно посміхнулась.

—Люююціііййй!!! —проричав Густав, намагаючись зв’язатись ментально зі своїм товаришем.

“Щось трапилось?” —мов ні в чому не бувало, запитав дракон.

—Негайно поверни дівчину до Академії, інакше я з тебе три шкури спущу.

“Отже, побачив...” —у його голосі не було й нотки каяття, зате насмішка відчувалась відразу ж.

Не тямлячи себе від люті, принц швидко покинув свої покої.

Нікому з чоловіків не дозволялось й близько підходити до обраних до відбору. Вибір завжди надавався спочатку спадкоємцю, а вже потім іншим.

—Ти дурний, Густаве. —звернувся сам до себе, засовуючи до піхви меч. Він знав, що надто близько підпустив Люція до дівчат. Особливо до землянки. —Та краще б до Лари залицявся.

Опинившись у коридорі, він побачив свою сестру по батьковій лінії. Королева була матір’ю Стефана та Аліси, тому завжди була прихильна до них. У старшого принца не зійшлось зі своєю мачухою.

—Ваша Високість! —принцеса вклонилась, посміхаючись.

—Щось важливе? —навіть не вітаючись, запитав Густав. Він знав, що Аліса ніколи не приходить просто так. —Кажи, що потрібно і я пішов. Маю справи важливіші, ніж вибір тканин для твоєї сукні.

—Навіщо ж так грубо??? —ображено мовила принцеса, надуваючи свої тонкі губки. —Густаве, я хочу іншу кімнату! А без твого дозволу навіть мою матір не слухають.

—Добре. Яку?

Надто швидко погодився принц, ледь стримуючись, аби знову не повернутись до тераси і не подивитись, чим займається його друг з землянкою.

—Так легко? —очі дівчини засяяли, а губи розплились в усмішці. —Західну у третьому коридорі з найбільшою терасою.

У Густава ледь щелепа не відпала. Ті покої завжди належали його рідній матері, що загинула, захищаючи свою сім’ю. А це дівчисько так нахабно просить віддати ці покої їй.

—Ніколи в житті! Ще раз заїкнешся до ці покої і я тебе в ще менші переселю.

Більше нічого не пояснюючи, він прожогом кинувся до сходів.

“Тримайся, Люцій, адже цього разу я не збираюсь робити тобі виключення та шмарклі підтримати!”