Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Непомітно приходить четвер, який приносить вологу та похмуру погоду. Дощ нещадно мочить місто та обтрушує дерева. Жовте листя падає додолу та втрачає свою красу.

Я тим часом валяюся в ліжку та роздивляюся асортимент інтернет-магазину з білизною. Наче все гарне, але нічого не можу обрати. Тому просто гортаю сторінка за сторінкою. Хоча варто щось уже додати в кошик, бо скоро дійду до кінця. І так стається.

Повертаюся до найпершої сторінки та тицяю на чорний мереживний комплект, на другій знаходжу червоний - він без мережива, але перевага в тому, що він із гарним пуш-апом, а також тут же додаю білий. Він простий. Мабуть, таке не сильно сподобається Олександру. Значить для нього буде чорний та червоний.

Хоча про Липовського досі нічого не чутно. Чоловік не пише мені, а тим паче не телефонує, що точно не повинен робити.

Я відводжу погляд у правий кутик екрана комп'ютера - 15:45. День невпинно біжить до вечора, а погода за вікном тільки гіршає. Я зіщулююся. Хоч зараз під теплою ковдрою, але відчуваю спиною, як на вулиці холодно та неприємно.

Виникає бажання випити гарячої кави. Вилажу з ліжка, закутуюся в теплу ковдру, та йду на кухню. Ставлю грітися чайник, і сідаю на стілець біля вікна. Кладу руку на світле підвіконня, якою підпираю обличчя. Вигулюю очі. На дворі йде дощ. Досі.

Змикаю повіки. Дрімаю під шипіння чайника, яке нагадує бурмотіння. Навіть провалююся в солодкий та короткий сон. Куняю…

Дзвінок. Він змушує зірватися на ноги. Біжу до кімнати, де на столі горланить смартфон.

Думка бамкає лише одна - Липовський. Тому хапаю смартфон та одразу відповідаю. Вуха чують голос, але не чоловічий. Дзенькає Діана, а я лише цієї миті згадую, що в саме в четвер вона хотіла піти в клуб.

- Я сподіваюся, ти з нами сьогодні? - лунає її голос зі сильною надією, яку аж відчуваю.

Задумуюся. Уже майже четверта година. Мене беруть сумніви, що Липовський сьогодні нагадає про себе. Він же не стане телефонувати в останній момент. Також якби я звідкись прилетіла, то б хотіла відпочивати, а не з дівкою сили витрачати. Проте може для нього це і відпочинок.

- Думаю, що так… І де зустрічаємося?

- На дев'яту в "Кривава квітка".

- "Кривава квітка"? - повторюю я. - Це не та "Кривава квітка", яка неподалік від мене?

- Саме вона, - підтверджує. - Тобі навіть їхати не треба - п'ятнадцять хвилин ходьби.

- Це да… Хоча такою погодою нікуди не бажається йти. Зараз би тільки сидіти вдома та чай пити.

- Навіть не шукай відмовки, - ображається. - Поки молоді, то треба веселитися. А при тому, де ще шукати хлопців?

- У тебе вже є хлопець, - йду на кухню, де свистить чайник. - Зраджувати негарно, а також це низько.

- А у тебе та Інни нема! Оце твоє "складно" я не рахую за хлопця! І хто його знає, а може саме у тому клубі на тебе чекає твоя доля? М? Чи ти думаєш, що всі знайомляться у бібліотеках чи на виставках картин?

Я пхикаю. Виставка картин. Уже відвідала одну таку та зустріла "хлопця". Але годі плакатися, якби не він, то все було б дуже погано.

- Усі вже давно знаходять собі половинок у клубах або в Інтернеті, - продовжує подруга. - Тому одягай оту червону сукенку та побігли розважатися.

- Холодно, - заперечую. - Ти бачила погоду за вікном? Ще простуджуся. А воно мені треба? Я так не люблю лікарів - вони мій найбільший страх.

- Чому ти одразу думаєш про лихе? Що тобі не скажу, а ти тільки обираєш найгіршу версію? Якщо я не полінуюся, то знайду диски з тренінгами про позитивне мислення та принесу тобі - буде корисно. Бо ти тільки бачиш негатив!

- А ти роздмухуєш із мухи слона, - відповідаю їй та кладу в червону чашку ложку з меленою кавою.

- Адко, я знаю про свої недоліки… До речі, батьки дозволили використати дім після дня народження. Тому грандіозна туса буде, але поки невідомо коли. Утім точно відбудеться.

- Ну значить тоді одягну сукню, а зараз джинси.

- Ти зануда.

- Я знаю, - заливаю каву окропом.

- До зустрічі, - мовить Діана, та наша розмова на цій ноті завершується.

Якщо чесно - дуже не бажаю кудись йти. Дійсно. На язик потрапляє гаряча кава - зігріває та обдає гіркотою. Я стою та п'ю її. Думаю.

Розвіятися мені не завадить. Так постійно сиджу вдома та наступні декілька місяців займатимуся цим цікавим ділом.

Допиваю до дна. Відставляю чашку в сторону та йду збиратися на прогулянку.

Десь годину сиджу у ванній. Розслабляюся в гарячій воді, вдихаю приємний аромат ванілі та граюся пінкою. Перекидаю її з однієї руки в іншу. Поводжуся  зараз, мов маленька.

Також час від часу дивлюся на телефон. Не сильно палаю бажанням побачити повідомлення від Липовського, бо вже попри внутрішній страйк нікуди не йти налаштувала себе на чудовий вечір.

Після ванної сушу волосся та займаюся макіяжем. Спочатку не думала, що щось малюватиму яскраве, але виходить все не так. Рука чаклує стрілки, які роблять очі виразними, мов у кішки, а вуста торкається тільки блиск. Виходжу занадто яскравою, але ситуацію вирівнює одяг - обираю прості джинси та кофтина. Все прикрито та стримано.