Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Лимонно-жовта автівка Діани чекає мене біля під'їзду та своїм кольором сильно дисонує з навколишнім похмурим середовищем, в яке вливає неприродні барви.

Подруга сидить за кермом та палить. Чадить цигарку та нахмурено позирає поперед себе. У неї дійсно нерви.

Я відкриваю дверцята та сідаю біля неї. Сизий тютюновий дим ледь не повністю огортає салон. Він проти моєї волі залазить у легені. Починаю кашляти. Фу!

- Діано, жах! - гримаю на неї. - Хоч вікна відчини! А краще викинь цю гидоту!

- Ой, не кричи, - швидко опускає вікно, і салон автівки ледь не одразу розвиднюється, але бридкий запах не забирається. - Я не можу інакше. Мене все дратує…

- Я тебе слухаю. Побуду сьогодні твоїм психологом.

Діана гарячкувато жаліється на своє «важке» життя. Дорогою до торгового центру, то дівчина розповідає мені про те, що її батьки не дозволяють зробити вечірку на заміському будинку.

- Вони так мене задовбали, - гримає подруга, а мені страшно, бо зараз ми їдемо, а довкола багато автівок. Ще зараз як крутоне кермо на емоціях, то буде весело. - Завжди щось забороняють. Як ти думаєш, чого вони відмовили? М?

- Поняття не маю, - стинаю плечима.

- Бо у батька скоро день народження, і там хочуть зробити свято та бояться, що моя вечірка може пошкодити дім! Ти прикинь?

Я хочу вдарити себе по лобі. Її проблеми смішать до сміху. Вечірку не дозволяють! Я б подивилася на неї, якби вона опинилася на моєму місці! Де тобі дається місяць, щоб знайти цілу гору коштів, а якщо не вдасться – гаплик!

Щось від мене йде багато негативу. Адо, стоп. Зупинися. Ми трішки з різних "світів", а тому нам важко зрозуміти негаразди одна одної. Хоча я ніколи їй не плакалася на проблеми.

- Не весело, - мовлю.

- Просто дратує - я вже велика дівка, а вони досі хочуть керувати моїм життям! І якого біса?

- Вони переживають, - намагаюся утихомирити розлючену Діану. Зараз недобра, мов шершень.

- А мені ж не п'ять рочків! – сильно б'є по керму. - Я не здивуюся, що вони мене ще насильно заміж видадуть!

- Не видумуй подібного, - заперечую та обертаю до неї голову. - Вони такого не зроблять, а до того зараз не середньовіччя.

- Угу, - різко гальмує, що я аж зойкаю, і вона  додає. - Не сикуй. Все нормально. Я дивлюся на дорогу.

Нормально! Ми ледь не врізалися в авто спереду!

- Я бачу, - нервово відповідаю.

- Не злюкай… Я досвідчена водійка.

- Та знаю…

- Краще скажи, як мені їх вмовити? - рушаємо. - Я дуже хотіла тусу…

- Я не знаю, - стинаю плечима. - Може після дня народження вони дозволять? Ти питала про це?

- Ні, не питала… Я просто одразу почала з ними сваритися. Не подумала про це…

Капризність подруги щоразу дивує. Свариться з батьками через дрібниці. Таке враження, що без тої «туси» зупиниться її життя, в якому вона катається як вареник у жирній сметані.

- Спробуй, може дозволять, - стинаю плечима, і бачу, що ми фактично на місці.

Діана з’їжджає з дороги, та ми потрапляємо на стоянку, яка напівпорожня.

- Сьогодні поговорю з ними, - починає паркуватися задом. - Якщо дозволять пізніше, то я буду неймовірно щаслива.

Я не відповідаю, бо мені нема, що їй сказати. Реально.

Наступні дві години ми ліниво ходимо магазинами, і я вислуховую нову халепу - секс у трьох.

- Петя каже, що йому скучно в ліжку, та він бажає знайти третю або третього, - жаліється вона та кривить рожеві вуста, а я роздивляюся червону з чорним сукню, яка неймовірно сильно мені подобається. Утім вона трішки…шлюховата. Довжина сягатиме десь середини стегна та показуватиме декольте. Також повністю обліплюватиме фігуру та візуально робитиме талію тоншою коштом чорних вставок збоків.

Діана помічає, що я "облизую" очима, та кидає спокусливі слова:

- Поміряй. Тобі має піти. Фігура у тебе славна, і ноги не куці.

- Думаєш?

- Йди натягуй на свою дупу!

Вона остаточно розвіює мій сумнів. Я беру сукню та йду до приміряльної комірки, де швиденько одягаю вбрання. І тямлю - хтось має рацію.

Мабуть, вперше в житті я дивлюся на своє відображення та мені подобається. Сукню мов на мене шили - підкреслює всі переваги фігури та робить її ще більше витонченою. Але існує "але". Вона багато показує. Я навіть не знаю, куди таку можна одягати…

- Ти довго? - висмикує з думок Діана. - Я хочу позирити.

- Я майже, - відказую подрузі та розпускаю волосся, адже на шиї досі сидять засмокти. Вони вже не такі сині, але їх ще видно. Тому ховаю їх за локонами.

- Ось, - відгортаю шторку та показуюся перед подругою, яка сидить на дивані. Її очі округлюються, а на обличчі народжується захват, від якого трішки тягне здивуванням.

- Ти у ній неймовірна, - встає з дивану. – Покрутися!