Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко
Макс
Дивлюся як Наті кліпає своїми красивими очима, на її обличчі проявляються сто емоцій на хвилину, але вона не накидається на мене, щоб випхати геть і то вже добрий знак. Подумки тішуся реакції дівчини, бо це означає, що мене таки не проженуть. Хоча, навіть, якби попросила піти, я б вигадав щось, щоб лишитись. Не хочу нікуди йти не тому, що вже пізно, а тому, що мені поруч з Наті затишно і приємно. Я можу розслабитись, посміятись, поговорити та відпочити. А це саме те, що треба …
День виявився божевільним. Спочатку в офіс заявився Кирило і почав мені розповідати про переваги співпраці із батьком Наті. Я прекрасно знаю, на що він натякає, але допомагати йому не збираюся, а просувати його проєкт через Наті, тим більше не буду. Це нечесно по відношенню до дівчини. Якщо його проєкт під будівництво готелю гідний, то на нього обов’язково зверне увагу Йосип Євгенович. Я розумію, що маю бути за одно з Кирилом, бо ми — сім’я, і користь від цієї угоди відчує не лише брат, а й компанія, але я ніколи не поділяв його методи роботи, тому не буду нехтувати власними принципами. Знаю, що брат не зупиниться і наполягатиме на своєму у будь-який спосіб. Я впевнений, що він навіть залучить діда у цю справу. Маю надію, що цього разу дід не підтримає Кирила, а зберігатиме нейтралітет. Мене б така позиція цілком влашутвала.
Ближче до обіду я зідзвонився по відеозв’язку з дідом. Той виглядав задоволеним, розпитував про Наті і хвалив мене, що буває вкрай рідко. Пообіцяв, що після Нового року його нотаріус організує офіційну передачу частки сімейного бізнесу мені. Це означає, що повернення у штати треба відкласти на деякий час. Новина не найкраща, але для мене цілком терпимо побути ще 1 чи 2 тижні в Києві. Мій бізнес у США від того не сильно постраждає. Тим більше, що треба буде щось вирішити зі своєю часткою сімейного бізнесу. Безпосередньої участі у його розвитку я приймати не хочу. Це пройдений етап. Колись мріяв, хотів, старався … Але ніхто не бачив в мені потенціал, не підтримав. А зараз — це мені не потрібно, але як людина думаюча, своє місце в раді директорів та свою частку прибутку я залишу за собою. Про справи компанії мене інформуватиме Сергій, я йому довіряю більше ніж Кирилу.
Хотів розійтися з Мілою по телефону. Не найкраще рішення, але чекати, щоб вона приїхала сюди, це ще гірше. Тим більше, що почуттів у мене до неї не було і не має. Тож не бачу сенсу бути разом. Впевнений, Міла швидко знайде собі заміну. Вона дівчина помітна. Набираю її номер, але не судилось мені цю справу владнати тихо. В мій офіс заходить Мілана. Ну як заходить, скоріше вбігає, ігноруючи усі прохання мого секретаря зачекати у приймальні. Вона замикає двері і ходою фатальної спокусниці рухається до мене. Я знаю, чого добивається Мілана. Раніше це працювало безвідмовно. Та за один такий погляд в мою сторону я готовий був кинути їй під ноги цілий світ. А зараз дивлюся на неї і в середині нічого не здригається. Красива жінка, так, але не моя. Від того усвідомлення аж легше стало. Відпустив. Назавжди …
Але Мілана здається так не думає. Вона підходить до мене ближче. Забирає з рук телефон і сідає на коліна.
— Я скучила Максе, — обіймає мене за шию і шепоче на вушко. — Мені так не вистачає тебе. Я так сильно помилилася. Але ми ще можемо все повернути.
— Мілано, годі! — знімаю її з себе, даю зрозуміти, що не потребую ні її уваги ні її виправдань.
— Максе, але ж нам було так добре разом. Пам’ятаєш, ти казав, що я найкраща дівчина в світі, що тобі зі мною пощастило, що ми разом …
— Не продовжуй, — я починаю злитися. Як вона може таке казати, після того як зрадила мене з моїм братом? А потім ще й мені в обличчя кинула, що я недостатньо її кохав. — Мілано, не принижуйся. Між нами нічого бути не може. Ніколи.
— Дай мені ще один шанс, — просить дівчина. — Я не щаслива з Кирилом. Він мене не розуміє, надто сильно опікає. Це так дратує.
— Я не даю других шансів. Нікому. — відповідаю впевнено. — Якщо тебе не влаштовують стосунки з Кирилом, то скажи це йому, а не мені. Я психологом тобі не наймався.
— Це все через твою дівку? Скажи, ти її справді кохаєш? — в голосі Мілани чути нотки істерики, але то не мої проблеми.
— Мілано, я не хочу продовжувати цю безглузду розмову, — кажу спокійно. — Навіть якби я був сам, це б нічого не змінило.
Мій гаджет вібрує. Телефонує Міла. Як відчувала, що я хотів з нею поговорити. І поговорю, але трохи пізніше. Спочатку треба спровадити Мілану. Маю надію, що до неї таки дійшло. Але помиляюся. Дівчина, хапає мій мобільний зі столу і приймає виклик.
— Ти лише чергова дівка Макса і не більше. Якщо ти не в курсі, то сьогодні він веде ще одну таку знайомити зі своїм дідом, тож закоти свою губу одразу, щоб потім не було так сумно, — випалює Мілана, а потім кидає мій телефон на підлогу і проходиться по ньому своїми гострими каблуками. Тупцює і трощить його поки має натхнення.
— Що ти собі дозволяєш? Вимітайся з мого кабінету, — не стримуюся я. Не надто акуратно беру її за руку і виштовхую у приймальню. Мій секретар вдає, що не чує і не бачить, що відбувається.
— Це ще не кінець Максе! Ти пошкодуєш … — кидає мені на останок дівчина і йде.
Я не боюся погроз Мілани, але й недооцінювати її не варто. Вона злопам’ятна і нерви потріпати може добряче. От вже почала. А ще з Мілою тепер треба буде розбиратися. Відчуваю, що без скандалу не обійтися. А я так хотів уникнути цього всього. Телефон мій розтрощений, тому прийдеться купити новий. Перенести інформацію не проблема, тож прорвемося.
