Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко

—  Я допоможу, де в тебе аптечка? —  розриває обійми і уважно вивчає мене, ніби перевіряє чи зі мною все гаразд.

—  На кухні.

Макс акуратно бере мене за руку і веде на кухню. Садить мене на стілець і спочатку витягує тонюсінький осколок з мого пальця. Потім вправно промиває ранку і заліплює її пластирем. Його дотики і турботливе “не болить” мені подобаються. Він знову мене підкуповує, але цього разу не своєю харизмою, а турботою. Такою справжньою, яку проявляють люди, яким не байдуже одне на одного.

— Дякую, — кажу Максу. Не жену його …

— Це зайве. Я нічого такого не зробив. А ти, наступного разу будь уважніша. А то не палець, а голову пораниш. 

— Я завжди уважна, — виправдовуюся я. — Сьогоднішній випадок, це скоріше виняток з правил. Запанікувала, бо зі мною ще ніколи не траплялося ніяких гидких пубутових конфузів.

— Ооо, то ти щасливиця, — усміхається Макс. — Я от як тільки зайшов у свою квартиру, після тривалої відсутності, як одразу при вмиканні світла лампочка в коридорі згоріла. І таких прикладів можу навести ого-го скільки.

Макс розповідає ще кілька смішних випадків і піднімає мені настрій. Ми сидимо на моїй кухні і п’ємо каву, говоримо про буденні речі, не торкаючись теми фіктивних стосунків, але я розумію, що саме тому Макс тут і він, здається, щось казав про вечерю в діда. Тож пора мені повертатися в реальність …

—  Ти казав, що нам завтра треба буде піти на вечерю до твого діда. О котрій годині і що від мене вимагається? — запитую Макса по діловому, щоб емоції знову не взяли верх. Але це так складно переконувати себе знову і знову, що це лише тимчасово, не по-справжньому. 

—  Вечеря о 19:00. Треба бути вчасно, бо мій дід не так лояльно поставиться до запізнення як твої батьки. Я часто його підводив, тож сама розумієш, що в нас з ним не надто довірливі стосунки, — Макс каже як є і його відвертість мене знову підкуповує. —  Тобі достатньо бути собою, бо ти йому і так вже сподобалася. Тож ти впораєшся.

Мені приємні його слова, але мене цікавить інше.

—  Хто ще буде крім Кирила та Мілани? —  запитую і уважно дивлюся на нього. Хочу зрозуміти чи відреагує він на згадування про Мілану. Його обличчя без змін. Мені залишається лише здогадуватися чи є між ними щось.

—  Буде ще Оленка з Сергієм та дехто з моїх родичів. Впевнений, що ти чудово впораєшся, —  відповідає Макс. 

—  Скільки у нас ще планується виходів на публіку до кінця угоди? — продовжую розпитувати хлопця.

—  Три або чотири. Залежить від обставин.

—  Яких обставин? — насторожуюся я, бо від Макса можна усього чекати.

—  На жаль, цього разу Наті, тобі не вийде все контролювати. І мені також. Це залежатиме наскільки швидко мій дід повірить в те, що я змінився …

—  А якщо не повірить, то що тоді робитимеш? —  допитуюсь Макса, бо мені справді цікаво. 

—  Повірить, — впевнено каже Макс.

— Твоя самовпевненість — безмежна! 

—  Це ж непогано, — усміхається хлопець. — Вже пізно, тож я переночую сьогодні в тебе, а завтра вранці поїду в офіс. Ввечері заскочу по тебе. Ти на роботі будеш чи в дома?