Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко
Макс
Все складається, так як треба. Мій дід в захваті від Наті і скоро я нарешті отримаю свою частку бізнесу. Але радості чомусь не має. Зовсім. Навпаки, мене затягує відчуття неправильності усього, що відбувається. Ніби я звернув десь не туди і продовжую йти, знаючи, що ця дорога не виведе мене нікуди. Глушу подібні думки, бо вони не лише роблять мене невпевненим у своїх вчинках, але й ламають мої плани. Я знаю, що причиною цього є Наті, але навіть попри симпатію до дівчини, відмовлятися від свого я не готовий. Надто довго йшов до цього. Після вечері в нас з Наті могло скластися все по-іншому, але я її відпустив. Нічого не пояснив, не вмовляв залишитись, не спробував переконати в тому, що в мене нікого не має, відколи почалися наші фіктивні стосунки. Так буде краще для обох. Наші життя надто різні. Зліплені на свій лад, який перебудувати складно, та й хто з нас захоче змін? Я не планую повертатися в Україну, а Наті ніколи не полетить зі мною у США. Тож те, що я відчуваю, краще викоренити з серця одразу, бо потім буде складніше і набагато болючіше. Мені терміново треба відволіктися, переключитися на когось іншого, а стосунки з Наті нехай лишаються суто діловими, так як хотіла сама дівчина.
Наступного дня я ігнорую бажання зателефонувати Наті і запитати як в неї справи, чи добре доїхала до дому і чи ображається на мене? І звідки в мене з’явилося дурне відчуття турботи про дівчину? Ніби вона без мене собі ради не дасть.
Ввечері зустрічаюся зі своїми шкільними приятелями. Заходимо в новенький столичний клуб, щоб розважитись і забутись. Декілька дівчат швиденько підсідають до нас. Я звертаю увагу на красиву довгоногу блондинку з червоними губами і в червоній короткій сукні. Відверта та розкута. Те, що треба на вечір. Дівчина одразу приймає мої знаки уваги та вмощується ближче до мене. Ми п’ємо, сміємося, фліртуємо. Блондинка плавно переміщується мені на коліна і за логікою я мав би радіти, викликати нам таксі, поїхати в найближчий готель і приємно провести ніч. Але, натомість, роблю все навпаки, знімаю дівчину в себе з колін, на що вона розчаровано зітхає, але швидко переключається на мого однокласника, тож вечір в неї не такий вже зіпсований, чого не скажеш про мене. Прощаюся з усіма, викликаю собі таксі і їду до Сергія. Нап'юся ще більше, а далі, або вирублюся, або буду йому про життя розказувати цілу ніч.
На ранок прокидаюся з головою, яка гуде, ніби вулик бджіл. Обіцяю собі більше так не напиватися. Згадую, що було вчора. Здається, спочатку душевні розмови, а потім я таки вирубився. Треба буде запитати, що я йому наговорив. Сподіваюся нічого зайвого. Приймаю крижаний душ. Стає трохи легше, але голова всеоодно розколюється. Спускаюся на кухню. Набираю склянку води, дістаю з верхньої шафки рятівні антиалкогольні таблетки і сподіваюся, що мені скоро покращає.
— Максе, доброго ранку! Як почуваєшся, — цікавиться брат. Сергій виглядає надто бадьоро, значить вчора не пив, так багато як я.
— Доброго, якщо він справді такий.
— Поснідаєш з нами? — пропонує дружина брата, скануючи мене дивним поглядом. Мені він не дуже подобається, але може здалося.
— Дякую, я не голодний, але від чашки міцної кави не відмовлюся.
— Сідай, я зараз зроблю, — пропонує Олена. Підходить до плити і готує мені каву в турці, хоча є кавомашина. Чудово, бо так смачніше і міцніше.
Сергій жує бутерброд і дивиться на мене, так само дивно, як і дружина. Це може означати лише одне. Я вчора таки щось вчудив.
— Чому ви обидвоє так дивитись на мене? Колітся вже, що я вчора зробив?
— Інтуїція в тебе працює, хоча з вигляду й не скажеш, — жартує Сергій.
— Поясни нарешті в чому справа?
— Вчора ти сказав, що закоханий в Наті, — шокує мене брат. — А ще хотів йти серед ночі до неї, щоб про це повідомити і щоб вона тебе пробачила.
— Я був дуже п'яний, тож молов різне, — знаходжу пояснення, але воно зовсім не переконливе. — Ти ж знаєш, що я не вірю ні в кохання ні в шлюб. Але алкоголь творить дива, я й не таке міг сказати.
— Вчора ти був такий впевнений і щасливий, — Оленка приносить мені каву і сідає біля чоловіка.
— Дякую за каву, — роблю ковточок. — Смачно вийшло.
— Це все від зерен кави та від помолу залежить, але і я старалася, тож моя заслуга є також, — пояснює Олена.
— Слухайте, забудьте, що я вчора наговорив, — намагаюся якось виправдатися за вчора. — Я був п’яний і молов дурниці. Наті класна дівчина, але я нічого такого не мав на увазі. Олено, ти ж нічого не скажеш подрузі, так?
— А що я маю сказати, що ти вирішив, що закоханий, а потіми відмовився від своїх слів. Не дуже приємно таке почути.
— От і добре. Нам з Наті ще у фіктивну пару грати, тож не треба ніяких непорозумінь. Повірте, так всім буде краще, — переконую я більше себе ніж їх.
В Сергієві я впевнений точно. Він не буде плескати язиком про мою п'яну відвертість, а от Олена? Дуже сумніваюся, що вона триматиме язика за зубами, хоча й обіцяла. Все ж таки Наті її подруга. Не втримається і вивалить на неї хоч якусь частину з почутого. Це лише питання часу. Ну, хоч буду знати хто мене здав.
Ближче до обіду їдемо з Сергієм в офіс. Обговорюємо деталі передачі йому в управління моєї частки бізнесу, але зі збереженням мого членства у раді директорів. Сергій переконує мене, щоб я добре подумав. Розказує, що в Україні хороші переспективи розвитку, показує на графіках як зросли прибутки за минули рік, знайомить з проєктами, які тільки що взяли в роботу. Усе це вражає, але я не згоден лишитися. Мене цікавить більш вузький напрям — екобудівництво, саме його я розвиваю у США і в мене добре виходить. В Україні ця ніша розвивається значно повільніше. Це трудозатратніше і є менше клієнтів, які готові вкладатися в такий формат.
В другій половині дня я зідзвонююся з власником того будинку, який хоче купити Наті. Майже одразу розумію, що варто використати наші фіктивні стосунки як прикриття, бо він мені здається людиною, що сімейні цінності ставить вище кар’єри. І це спрацьовує. Я задоволений, а коли уявляю собі реакцію Наті, то навіть усміхаюся сам до себе. Ні, я не хочу уявляти, я хочу це побачити і відчути, тож ввечері їду до неї і особисто повідомляю хороші новини. Я так скучив за нею за ці дні.
