Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко

—  Я сподіваюся йому для цього не довелося вбивати власника? —  жартує подруга.

—  Ні, все набагато простіше. Ми вдали закоханих і нам повірили, —  Момент, що було після купівлі будинку опускаю, бо знаю, що Оленка буде розпитувати і захоче подробиць. 

—  Або ви справді так добре вдаєте, або ваші фіктивні стосунки не такі вже й фіктивні, —  подруга дивно усміхається. Зазвичай, вона робить такий вираз обличчя, коли щось дізналася і вагається чи казати мені. Я на неї не напосідаю, бо знаю, що вона сама й так все викладе, коли дозріє до відвертості. 

На останок перекидаємося ще декількома фразами, я обіцяю, що скину фотку свого образу на вечір та зателефоную завтра. 

Макс приїжджає швидше ніж домовлялися. Не телефонує, а піднімається і дзвонить у двері. Я відчиняю і наші погляди зустрічаються. Ми обидвоє трохи розгублені. Мовчимо і дивимося один на одного. Це якраз той момент, коли слова зайві, бо говорять погляди та емоції.

—  Це тобі? —  Макс перший приходить до тями і простягає мені букет білих фрезій.

—  Дякую, дуже красиві, —  забираю букет і запрошую Макса зайти в квартиру.

—  Тепер знатиму, які квіти тобі подобаються, —  усміхається Макс і спостерігає за тим, як я наливаю воду у вазу і ставлю букет.

—  Я вселюбна до квітів, головне правило — ніякого рожевого в квітах, в одязі та в меблях.

—  О, то ти маєш, щось проти кольору принцес? 

—  В дитинстві мама перестаралася з рожевим в моєму гардеробі, тож я не люблю цей колір.

—   Наступного разу, коли будемо в твоїх батьків, обов'язково гляну твої дитячі фотки. Хочу побачити Наті рожеву зефірку, — жартує Макс.

—  Хто сказав, що ми підемо в гості до моїх батьків ще раз? 

—  А чому ні? Я ж такий лапочка. Я знаю, що сподобався їм. 

—  Максе … —  я не встигаю продовжити свою розповідь про те, що не збираюся брехати батькам, бо вони і так вже намріяли собі зятя. 

—  Наті, сьогодні в нас є інші справи, тож відкладемо цю розмову на потім, — перебиває мене хлопець, уникаючи відвертості. — Якщо ти готова, то виходимо. На нас чекає насичений вечір.

—   Так, лише сумочку візьму.

Авто Макса зупиняється біля новенького ресторану в центрі міста. Я не встигла ще тут побувати. Не скажу, що активна учасниця ресторанного життя столиці, але періодично люблю відвідувати цікаві заклади. Заходимо в середину. Нас зустрічає приємний інтер'єр в європейському класичному стилі. Попереду себе бачу велике дзеркало і згадую, що обіцяла подрузі скинути фотку. Макс підходить до дзеркала зі мною і чемно чекає поки я зроблю декілька селфі. Потім сам бере і фоткає мене на свій телефон, а в кінці ми робим декілька спільних фоток де ми усміхнені і, здається, щасливі. Принаймі я так відчуваю. 

В головному залі ресторану зібралося багато людей. Я розглядаюся по сторонах і бачу знайомих підприємців. Вітаюся з ними і ми йдемо в глиб зали, щоб знайти господаря свята. Не можу пояснити свого передчуття, але мені тривожно. Внутрішній голос каже мені, Наті бери ноги в руки і забирайся звідси, поки не пізно. Але я не слухаю його, бо що може статися, коли я з Максом і він так впевнено тримає мене за руку.

— Наті, невже це ти? — каже мені голос за спиною. Мені одразу стає холодно, бо я точно знаю, кому він належить.