Джекпот - Анна Харламова
******* ******* ******* ******* *******
Дмитро впевнено увійшов до закладу Ігоря, і так само впевнено підійшов до столика, де сиділи його двоє друзів. Одному із цих двох – він хотів врізати по пиці, але все, що він зробив, - то це нахилившись, запитав:
— Що тобі треба було від Вікторії? — Упершись долонями об стіл, він спопеляв Лева поглядом.
— А в чому проблема… я щось не зрозумів? — Нахабно запитав хлопець, спираючись спиною об м’який диван.
— Все ти, добре розумієш! Це ти вчора приходив до Вікторії, і назвав її гарною. — Він не мав жодного сумніву, що це був його друг, який ходив на «розвідку». — Навіщо?
— Мені треба було побачити, на кого я вказав пальцем… — Він знову зухвало усміхнувся. — Хотів побачити, кому ж так пощастило…
Дмитро всівся поруч з Ігорем, і грюкнувши кулаком по дерев’яному столові, сказав:
— Сумніваюсь, що їй пощастило, зустрівши мене… і тебе… А от мені – так.
— Ого-о-о! Ти, що закохався?! Ніфіга собі! — Лев розреготався, і провівши долонями по губах, сміючись промовив: — Ну ти чувак, і даєш! Жесть! Очманіти! — Він подивився на Ігоря. — Ти чув це?!
— Леве, заспокойся, інакше я тобі око підмалюю. — Застеріг його Дмитро.
— Ну, то давай! Чого сидиш?! — Лев встав, і нахилився до Дмитра, який зробив теж саме.
Ігор підвівся і розсунув їх руками, як тих півнів, які зустрілися на рингу.
— Досить! Ви подуріли чи що?! — Ігор гримнув, а потім тихіше і з натягнутою усмішкою промовив: — Сідайте, не влаштовуйте тут цирк і не полохайте мені клієнтів.
— Вибач, Ігорю. — Дмитро важко зітхнув.
— Вибач. — Додав Лев.
— Якщо бажаєте договорити тут, - прошу вести себе адекватно. — Ігор подивився то на одного, то на іншого друга.
Лев знову впав на диван, не припиняючи дивуватись.
Дмитро, сідаючи на м’яке сидіння, подивився на Лева.
— Вона гарна дівчина, і я не хочу її ображати. Тому, прошу тебе Леве… давай по правилах завершимо парі. Ми дізнаємося, чи закохалась вона в мене, як і домовлялись… і у мене є ще на це час. — Дмитро уперся ліктями об стіл. — Якщо я програю Мазераті твоє… — Він важко зітхнув після своїх слів. Якщо він віддасть своє авто Леву, - це буде означати лише одне, - він програв і Вікторія його покинула… А у нього зовсім інакші плани.
— Якщо я, - будиночок твій. — Лев узяв чашку до рук і ковтнув міцної, гарячої кави. Після вчорашньої ночі, - голова гуділа, немов там бджоли оселилися. — Тільки граємо чесно. Твої гроші,… твої золоті картки… не беруть участь – пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. — Сказав, як відрізав Дмитро.
— Не хвилюйся Леве, - все під моїм контролем. — Усміхнувся Ігор та поплескав Дмитра по плечу.
— Не зрозумів? — Лев вигнув дугою брову.
— Він у мене працює офіціантом. — Він широко усміхнувся, коли Дмитро скинув обурливо його руку з плеча. — Йому ж треба було сказати дівчині, що він знайшов роботу, от і знайшов. У мене.
Лев приснув голосним, розложистим сміхом, а потім заспокоївся на декілька секунд і знову засміявся.
— Ти? Ти працюєш? — Лев не міг повірити власним вухам.
— Це фальшива робота. Прикриття. — Пояснив він розсерджено і ображено. — Ігор – ти тріпло! А ти, — він подивився на Лева, — псих – бракує лише гамівної сорочки.
Хлопці заполонили сміхом простір.
— До речі, ти чому вчора втік з клубу? — Поцікавився Лев.
— Справи. — Відрізав Дмитро. — Я хотів тебе запитати…
— Про що? — Лев потер скроні, які не давали спокою.
— Можеш дати ключі від будиночка? Я хочу поїхати туди з Вікторією. — Чесно зізнався він, і додав: — Скажу, що це будинок Ігоря, який дозволив по старій дружбі провести у ньому вихідний.
Лев замислився, і знову потер скроні.
— Добре,… але – це лише один раз. І все.
— Дякую. — Дмитро встав з диванчика.
— Ти, що вже йдеш? — Здивувався Ігор.
— Він приходив, щоб врізати мені… і щоб за будиночок запитати… — Він розреготався. — Вийшло з цього – лише одне. Місія виконана наполовину.
— Закрийся, Леве… Бо ще не пізно виправити ситуацію. — Дмитро вигнув брову, натякаючи на те, що його слова можуть підтвердити дії.
Лев заліз в кишеню і дістав ключі. Простягаючи їх Дмитру, він сказав:
— Покажи їй, як це проводити ніч, - з такими, як ми.
— Ну, ти і козел, Леве! — Він схопив його за лацкани фірмового піджака, і тихо промовив: — Я бажаю тобі пізнати,… як бути з такими дівчатами, як вона. — Відпустивши його, він сердито розгладив його лацкани, і тихо попередив: — Ні слова більше в такому тоні про неї. — Його очі палали. — Ти мій друг, - залишайся ним. — Усміхнувшись, він хитнув головою. — Дякую за ключі.
— Ти влип, друже… Влип… — Засміявся Лев.
— До зустрічі. — Мовив Дмитро, крокуючи до виходу.
— Не забувай, у тебе сьогодні зміна. — Зареготав Ігор.
Сміх Лева пролунав у спину Дмитра.
Обертаючись, Дмитро вишкірився на усі тридцять два, і його палець здійнявся вверх, демонструючи жест, кому – куди слід піти.
*******
Вікторія не могла і не хотіла думати ні про що інше, як про те, що відбувалося сьогодні вночі. Дмитро такий пристрасний, ніжний, уважний… Те, що він дарував їй, - було прекрасним.
Вона усміхнулась і відчула, як у душі зростає сонце від згадки про його зізнання. Він кохає її… Кохає…
Вікторія обернулась, і подивилась на годинник, який був позаду неї. Години так довго тяглися, що здавалося їх просто заморозив грудень місяць. Вона хотіла, як найшвидше опинитися вдома… в обіймах Дмитра… Вікторія відчула, як жар хвилею прокотився по її тілу і осів там, де він ще зранку пестив її своїми пальцями,… а потім оволодів нею, своїм єством. Вона приклала свої холодні долоні до розпашілих щічок. Засоромившись власних бажань, і згадок про неймовірні хвилини, вона крадькома усміхнулась, наче її застукали за цими діями.
Ще годинка і я буду вдома… разом з тобою Дмитро…
*******
Дмитро пів дня дзвонив і вишукував потрібні телефони, а коли з цими питаннями було вирішено, поїхав до будиночку, все там підготувати.
Він тішився, що день пройшов так насичено, так продуктивно, і попри те, що він був виснажений – задоволенню не було меж. Він і не знав, що робити щось для когось, може бути так класно. Це нове відчуття, яке прийшло в його життя – йому дуже подобалося. Альтруїзм – гарна річ.
Сидячи на кухні, та чекаючи на Вікторію, його душа бажала лише одного, як найшвидше її обійняти… притиснути до себе і палко поцілувати.
Нарешті він почув клацання замком. Вона прийшла.
— Привіт! Я вдома! — Веселий, дзвінкий голос пролунав у коридорі.
Дмитро підвівся, і миттю опинився біля неї. Хапаючи її обличчя в свої долоні, він припав до її м’яких, піддатливих вуст.
Поцілунок захопив їх у свій власний світ. Здавалося він тривав вічність, вони не могли полишити це неймовірне дійство, і коли нарешті відірвалися одне від одного, - розсміялися.
— Привіт, моя Ягідко. — Усміхаючись та торкаючись її щічки, промовив він. — Я скучив.
— Я помітила. — Засміялась Вікторія. — Ти голодний? — Розстібуючи куртку, запитала вона, не припиняючи усміхатись.
— Так, дуже… — Його очі потемніли, як тільки він подумав про те, як буде її куштувати… повільно… довго… неквапливо…
— Зараз… я швидко…
Він допоміг їй роздягнути куртку. Повішавши її на гачок, він нахилився, щоб зняти її чобітки.
— Тобі треба купити взуття. — Дивлячись на її холодні, геть не зимові чобітки, промовив Дмитро.
— Ага… якось…
Вона усміхнулась його діям. Це було так чуйно та мило. З нею, ще ніхто так не поводився.
Дмитро підвівся, і подивившись їй у вічі, усміхнувся.
— Дякую.
— Прошу. — Він поцілував її у носик. — Звикай.
— Це важко…
— Звикай. Я завжди буду поруч. — Він нахилився вдруге, і поцілував її вуста.
— Намагатимусь. — Усміхнувшись, вона промовила: — Я помию руки, і щось приготую.
— Я говорив не про той голод, Ягідко моя… — Він майже заричав. Штани вже були затісними. — Дмитро торкнувся її щічки, яка почервоніла від його слів і натяків. — Я цілий день марив тобою… Марив тим, щоб нарешті опинитися з тобою у ліжку…
— Дмитре… — Вона стиснула ніжки, відчуваючи, як все внизу палає. — І… я… думала про тебе… цілий день…
Він задоволено усміхнувся, а потім ураз притиснув її до стіни. Цілуючи її шию,… вилиці,… губи, - він божеволів від її тихих зітхань.
Вона цілувала його з такою жадібністю та пристрастю, що здавалося може вибухнути від неймовірних емоцій, які оживали поруч з ним.
У двері хтось загамселив, порушивши їхні плани.
— Ти, на когось чекаєш? — Здивовано запитав Дмитро.
Вікторія похитала головою.
— Ні.
Дмитро взявся за дверну ручку і відчинив двері.
