Джекпот - Анна Харламова
Переступивши поріг маленької вбиральні, Вікторія увімкнула воду і почала намилювати руки.
Дмитро не втрачав ні часу… ні хватки… Обійнявши Вікторію за талію, він усміхнувся, почувши її мелодійне зітхання. Його руки поповзли доверху, знаходячи її солодкі півкулі, які так гарно вміщувались в його долонях. Вони були призначенні для того, щоб їх пестили, погладжували та м’яли…
— О, як же я люблю їх…
— Вони тебе,… але спочатку їсти…та ніжитись біля каміну… — Обернувшись в його руках, вона цмокнула його в ніс, і поспішила вийти, але Дмитро схопив її за кисть.
— Тікаєш? — Його очі спалахнули, як в кота, від якого тікає мишка.
— Намагаюсь… — Засміялась вона.
— Ну що ж… я тебе мушу розчарувати… — Він похитав головою. — Спроба не вдалася… — Дмитро притиснув її до себе, щоб вона відчула, що робить її гра з його єством. — Кажеш… поніжитись біля каміна?... Я тебе біля нього добряче візьму… і не раз…
Дихання Вікторії почастішало, усе тіло вкрили мурашки, хоча в цю саму мить, її обдавало жаром бажання та первісного голоду. Його слова розбурхували в ній вулкан, який міг вибухнути в будь яку мить.
— Дмитре…
Її слова загубились в його роті, якій спокушав, а язик все глибше пізнавав її на смак. Їхні руки блукали, а голод ставав все відчутнішим… Вікторія невдоволено застогнала, коли він припинив цілунок, і відсторонившись, подивилася в його палаючі очі.
— А тепер… — Його дихання і досі було переривчастим, а очі шаленими. — Можеш тікати…
— Ти нестерпний! — Буркнула вона.
— Ти неймовірна! — Засмівся він.
Вона поспішила вийти з ванної, а він тим часом, увімкнувши воду, почав мити руки.
Вікторія крокувала маленьким коридором до вітальні.
Зухвалий нахаба! Збудив, а потім зупинив! Нахаба! Не буду з ним говорити! Хоча… Ні – буду! Я голодна і фізично… і емоційно… Тож, – ніяких ображань, бо тоді… вони не будуть кохатися, а цього вона не переживе.
Увійшовши до вітальні, вона опустила руки до пакунка, і почала виймати його вміст. Сьомга; крекери; оливки та мариновані грибочки; два різновиди сиру; мандарини; шампанське та вершки.
Ого! Він обікрав кафе в якому працює?...
Вона обернулась, і побачивши Дмитра, який обперся об одвірок, запитала:
— Дмитре… ти, що кухню обікрав?
Він засміявся, і в кутику його очей зібралися промінці.
— Ні. Дещо я купив з чайових,… а дещо друг дав… — Дмитро усміхнувся, приховуючи те, що він козел.
— А-а-а… Це приємно, що ти так продумав цей вечір, - проте, не варто було робити такі витрати. — Вікторія дивилася в його очі, які якось дивно блищали… наче він хотів щось розповісти.
— Іноді треба себе балувати і тих, хто біля тебе. Мені закортіло зробити тобі приємне – і я сподіваюсь, що мені вдалося. — Він пронизував її поглядом, намагаючись перевести розмову у інший бік.
— Звичайно, але…
Ніяких «але». — Перебив він її. — Ти б могла з цих продуктів зробити щось смачне. — Він не запитав, він стверджував, таким чином, випроваджуючи її з кімнати.
— Звичайно… Ти хочеш, щоб я пішла? — Вона примружившись, сканувала його поглядом.
— Люблю розумних жінок. — Усміхнувся Дмитро.
— Ну, добре… А ти, що будеш робити? — Поцікавилась Вікторія, відправляючи усі продукти знову до пакунка.
— Побачиш, - це сюрприз. — Нахиливши голову набік, він усміхнувся своєю чарівною усмішкою, яка зазвичай дуже ефективно діяла на слабку стать.
— Я знаю цю твою усмішку. — Промурликавши, вона вийшла з кімнати.
Дмитро розсміявся.
Узявши з шухляди ковдру, він розстелив її біля каміна, і накидав на ню подушок. Настала черга свічок, які він почав розставляти по усій кімнаті. Доки він чаклував над романтичною атмосферою, почулися кроки Вікторії.
Увійшовши до кімнати з декількома тарілками, вона ахнула, ледь втримавши, все, що було у неї в руках.
— Давай допоможу. — Дмитро опинився біля неї тут, як тут. Узявши з її рук, тарілки, він поставив їх на маленький столик біля каміна.
— Дякую…
Відблиск від танцюючого в каміні вогню, віддавав своє тепло. Затишок та новорічна атмосфера, огорнули її найніжнішими емоціями, які вона могла тільки відчути. Все було прекрасним, так само, як і той хто це все створив для неї.
— Проходь… — Дмитро узяв її за руку, і повів до каміну. Допомагаючи їй сісти, він і сам всівся біля неї.
— Я наче у казці. — Видихнула вона, і в її очах забриніли сльози. — Для мене ще ніхто, нічого подібного не робив.
— Я радий. Хочу бути єдиним, хто даруватиме тобі казку, моя Принцесо. — Усміхнувся він, і нахилившись, ніжно торкнувся її вуст.
— І я цього хочу. — Тихо прошепотіла вона, дивлячись у його закохані сині очі.
Дмитро узяв пляшку з шампанським, і одним рухом відкоркувавши його, налив його у келихи.
— За тебе. Дякую, що з’явилася в моєму житті і змінила його. — Дмитро говорив здавленим голосом, - почуття захлиснули його зсередини.
— За тебе. Ти приніс в моє життя, — вона усміхнулась, — життя. Лише зараз, я зрозуміла, що таке дихати по-справжньому. Я кохаю тебе.
Він голосно глитнув, намагаючись прогнати клубок у горлі.
— Я кохаю тебе, Вікторіє.
Піднявши келихи, вони зустрілися ними у повітрі, і приємне дзеленчання, заполонило кімнату.
Він нахилився, і вони зустрілися в ніжному, вдячному поцілунку, який зупинив світ на декілька довгих хвилин.
— Я щаслива бути тут. Добре, що ти наполіг на цьому. Це неймовірне місце, і я ніколи його не забуду. — Щира усмішка осяяла її миле обличчя. — Можливо,… колись такий будиночок буде і в на… — Вона замовчала.
— Чому не договорюєш? — Його пронизав біль, він почув в її голосі сумніви, а в фразі, яка обірвалась нерішучість і невпевненість. — Ти хотіла сказати – «нас»… то чому не сказала?
— Я вже колись планувала… більше не хочу. — Вікторія не припиняла дивитися в його очі, які говорили їй про те, що вона не права.
— Той козел не заслуговував на твоє кохання. — Він важко глитнув.
Я теж козел… і теж не заслуговую на твоє кохання… Проте, я так тебе сильно кохаю, моя Ягідко… Моя, Вікторія…
— Він знайшов кращу… можливо…
Дмитро закипів від її слів і зі сталевими, сердитими нотками у голосі промовив:
— Він бовдур, який просто лоханувся і втратив найкраще. — Дмитро узяв її за плечі. — А я здобув найкраще. Ти хоч розумієш, на скільки ти гарна? Ти хоч розумієш, яка ти сексуальна? Кожного разу, дивлячись на тебе, я повторюю про себе, як мені пощастило… І чи я заслужив на твоє кохання?... Кожного разу, як я на тебе дивлюся, - я бажаю тебе так сильно, що боюся вибухнути, ще до того, як увійду в тебе… Ти моя богиня. Ти – мій джекпот.
Вікторія широко розплющила очі, слухаючи його зізнання.
— Дмитре…
— Ти… до нього, ще щось відчуваєш?
— Ти здурів?! — Тепер була її черга обурюватись і злитись. — Я кохаю тебе! Лише тебе! Серце одне – і в ньому може бути лише кохання до однієї людини. І якщо… ти колись підеш… — Вона уся затремтіла, хоча камін і зігрівав усе довкола. — Ти забереш моє серце з собою. Так кохають – лише раз, як я кохаю тебе.
Дмитро притягнув її в свої обійми. Він міцно притискав її до свого тіла, сплітаючись з нею душею та серцем. Важко дихаючи, він був сповнений глибиною її слів… глибиною її кохання… Він розділяв кожне її слово, - він відчував те ж саме. Він кохав її понад усе на світі.
Дмитро зарився у її волосся, яке пахло кавою та корицею, і втрачаючи голову від кохання та бажання, промовив:
— Вийдеш за мене?
Вікторія ошелешено закліпала. Вона не могла зрозуміти, чи правильно вона все почула?
Він перестав її обіймати, натомість схопив її обличчя у долоні і подивився у глибини сірих, ошелешених очей.
— Дмитре… ти…
— Так, - я кличу тебе заміж. — Він рішуче підтвердив свої слова.
— Дмитре… це поспішне рішення… — Вікторія відчувала стукіт власного серця у скронях. Емоції переповнювали кожен нерв у її тілі. — Я зроблю вигляд, що ти цього не казав… Дмитре…. Дякую за ці слова, але…
— Я розумію, що тобі важко повірити в моє освідчення, але я ніколи ще не був в чомусь такий впевнений, як в тому, що хочу, щоб ти була моєю. — Він все так само тримав її обличчя в своїх долонях, і дивився у її очі. — Я кохаю тебе. Хочу бути з тобою все життя. Повір мені. Я ніколи тебе не покину.
Вона ще більше затремтіла, і похитавши головою в його долонях, сховалась в своєму густому волоссі, наче ховаючись від відповіді.
— Я теж тебе кохаю. Усім серцем. — Вона заплакала. — Але… ти передумаєш вже через кілька днів… я впевнена… І це не буде означати, що ти мене не кохаєш, просто… для таких рішень потрібно більше часу.
— Я зрозумів тебе, Вікторіє. Зрозумів. — Він опустив в’яло руки, і важко зітхнув. — Я… зрозумів.
— Ні, ти не зрозумів. Я просто… не хочу, щоб ти пожалкував і не мав вибору.
— Я зробив свій вибір – і ти теж. — Він збирався встати, але рука Вікторії його схопила і змусила сісти. — Що?
— Прошу… — Крізь сльози мовила вона. — Не ображай мене так… Я не сказала «ні»… я просто дала тобі час…
— Ти дала його собі. — Він злився і говорив грубо та сердито. — Мені він не потрібен. Я все для себе вирішив. А ти продовжуй ховатись від світу! Продовжуй в тому ж дусі, говори те, що говориш, і ти дійсно зробиш так, що я піду.
Вікторію наче батогами відшмагали. Його слова вибили з її грудей усе повітря, як тепер вдихнути?
Вона похитнулась, і він хотів її втримати, але її голос пролунав дуже рішуче, зупиняючи його дії:
— Не торкайся мене! Ніколи! Ти все одно підеш… — Вона рішуче встала, і витираючи очі від сліз, вона процідила крізь зуби: — Тепер я бачу, який ти. Одна відмова і ти можеш знищити.
— Це не просто відмова, - ти відмовилась прожити зі мною життя. — Він злився і на себе, і на неї. Бачачи її сльози, страх, біль та розчарування, він відчув себе таким самим козлом, як той хлопець, який покинув її.
Дмитро встав навпроти Вікторії і його руки знову потягнулись до неї, але на нього знову очікував крах.
— Не торкайся мене. — Вона обійняла себе руками, продовжуючи триматися гідно та не давати волю сльозам, які зібралися в очах.
— Вікторіє… пробач…
— Я хочу додому. — Вікторія прочистила горло, і тихо промовила: — Перед тим, як ти приймеш рішення піти від мене, я полегшу тобі це завдання.
— Що ти маєш на увазі? — Його ніздрі здіймалися, а серце наче стискали між пресом.
— Ти знаєш про що я. — Її губи затремтіли.
— Ти йдеш… покидаєш мене? — Серце зупинилось, чекаючи на її відповідь, яку він добре знав.
— Так. — Вікторія гадала, що зараз знепритомніє, але трималась з останніх сил.
— Ти, жартуєш напевно?... Ти це не серйозно… правда? — Він схопив її за плечі так міцно, що вона зойкнула.
— Відпусти… — Безсило мовила вона.
— Ніколи. Ні-ко-ли! Ти моя. Запам’ятай це. — Його очі палали, стверджуючи дійсність його слів та намірів.
