Джекпот - Анна Харламова
Вікторія затремтіла, коли до неї наблизився Андрій, який хитро усміхався крізь вуса.
Чоловік вказав рукою на страву, немов запитуючи, «що Ви нам приготували?».
— Це… паста з креветками у соусі бешамель. — Вікторія зніяковіло подивилася на співрозмовника, який як вона здогадалася був шеф-кухарем.
— Скуштуємо… — Він нахилився до страви, і обережно опустив свою виделку з ложкою. Накрутивши пасту на виделку, він заплющив очі, і поклав до рота усе і одразу. Прицмокнувши, він розплющив, очі і схвально, навіть здивовано похитав головою.
Вікторія широко розкрила очі, і здавалося не дихала, доки чоловік не перейшов до інших столиків і їхніх гравців.
Дівчина зчепила руки, які тремтіли, як навіжені… Дихання повернулося до неї, але все одно, - не остаточно… В голові було лише одне запитання – «вона готувала у конкурсі?»…
Дмитро дивився на її миле розгублене обличчя, на якому читалися запитання… Він би хотів знати все, що у її думках,… він хоче дізнатися так багато про неї,… про її життя… про все-все, що стосується її… Ця дівчина засіла в його голові та… серці. Ніхто раніше не міг туди дістатись, а вона змогла це зробити лише за один день. Вона особлива… Занадто особлива для такого, як він.
Він помахав їй, і усміхнувся, коли вона подивилася знову на нього. Тепер її очі сяяли вдячністю, а не гнівом. Її тепло – відчувалося навіть на відстані.
Ягідко… Ти навіть не уявляєш, яка ти особлива дівчина… Таких, як ти більше не існує…
В такі миті, йому хотілося сказати – «Стоп! Стоп – парі! Вона не заслуговує на таке ставлення… не заслуговує»,… але… він не міг зізнатись їй у цьому… вона його не пробачить… ніколи… Зараз він мислить, як закінчений егоїст, проте не може інакше… Він не хоче її втрачати. Усвідомлення того, що його світ змінився завдяки їй, - перевертало усе в серединні… Було лоскотно у душі від думки, що в його житті – оселилась Вікторія. Проте, страх від того, що вона все взнає, і не захоче його більше бачити, ніяк не полишав його… і не полишить до самого зізнання… і це буде не зараз… Тож… змиритись з голосом совісті,… і поки що діяти… і закохувати її у себе. Не заради парі…
— І перемога… — Вусань привернув увагу усіх присутніх. — Належить… Вікторії!
Вікторія одразу не зрозуміла, що відбувається. Вона стояла на місці, і не рухалась до тих пір, доки вусань не підійшов і потиснув їй руку.
— Я виграла?... — Вона здивовано дивилася на нього.
— Так! Ви виграли! — Він стиснув її рученята і додав: — Холодильник та електрична плита – Ваша!
— Я гадала… гадала, що приз – це сковорідки… — Розгублено промовила вона, дивлячись на пана, який стояв навпроти.
— Це друге і третє місце, а Ваш виграш – плита та холодильник. — Він широко усміхнувся, і його очі заблищали.
— Я не можу повірити. — Прошепотіла вона.
— Я бачу. — Засміявся він.
Вусань повернувся до натовпу, і об’явив переможницю ще раз і її призи. Люди заплескали, засвистіли, та почали вигукувати радісні вітання.
Вікторія знову знайшла очима Дмитра, який стояв і шкірився на усі тридцять два, підіймаючи до гори великі пальці у жесті «добре». Вона усміхнулась йому, проганяючи сльози радості та гордості, які в цю мить, так шалено відчувала. Її переповнювали емоції і це було прекрасне відчуття… Відчуття – життя на повні груди. Все завдяки Дмитру, чоловікові, якого вона знала лише день, а він вже встиг їй подарувати почуття, які вона не знала раніше.
Дмитре,… я закохуюсь у тебе… Закохуюсь, наче дівчина, з казки у принца, який врятував її з башти. Так, саме так Дмитре… ти врятував мене від сірих днів, і приніс із собою цілий феєрверк фарб. Я закохалася у тебе.
Вікторія мала покинути свої рожеві хмарки, і повернутися до землі, де її вітали з перемогою.
Довгих тридцять хвилин… Веселих та яскравих тридцять хвилин… Вікторія слухала про свій виграш і, як і коли його доправлять. Попрощавшись з організаторами та вусанем, Вікторія спустилася із сцени і потрапила прямісінько в обійми Дмитра.
— Вітаю тебе, Ягідко! — Він відірвав її від землі, і покружляв наче пір’їнку. Опустивши її на землю, він слухав, як вона дзвінко сміється,… дивився, як блищать її очі,… і, як її рожевий язичок проводить по губах швидким рухом. Він бажав її… бажав, щосили…
— Дякую тобі! Дякую за все! Я б ніколи не наважилась на такий вчинок, якби не ти! Дя-ку-ю-ю-ю! — Вона встала навшпиньки, і неочікувано для них обох, поцілувала його. Не просто торкнувшись до його губ, завдячуючи йому… ні, вона поцілувала його ніжно… довго… притискаючись усім тілом… — Дякую тобі. — Відсторонившись, промовила вона.
— Що мені ще такого зробити, щоб ти знову – ось так подякувала? — Він глитнув та швидко облизав губи, щоб ще раз відчути її ягідний смак.
Вікторія тихо засміялась.
— Гадаю,… ти щось вигадаєш… — Вона грайливо закусила нижню губу, і її очі засяяли іскорками щастя.
Він відчув щастя… справжнє непідробне щастя, яке розширювалось в його грудях, від її усмішки… погляду… слів… усього… усього… Вона дала йому зрозуміти, що те, що він відчуває до неї – вона теж розділяє з ним.
Я закохався у тебе Вікторіє. Закохався по самі вуха! За-ко-ха-вся!
— Не сумнівайся, Ягідко! — Він підморгнув їй, і узявши за руку, почав розпитувати її про те, що вона відчувала, коли готувала.
Вони закрокували у напрямку тієї ж вулиці, з якої прийшли. Ліхтарі продовжували дарувати їм затишок, а мороз – робив так, щоб їхні тіла були майже у притул.
Вони без зупину розмовляли, сміялись та ділились враженнями, доки не прокинулась їхній дитячий бік. Першому у кого поцілив сніжок був Дмитро. Вікторія влучила, ще раз йому у плече, і почала ховатися за дерево. Хлопець спочатку був у шоці,… потім примружився, кажучи – «ну постривай!»,… а потім набравши у жмені снігу, почав бігати за нею довкола дерев. Поціливши, він потрапив у її смачну, п’яту точку… Вона обернулася, хмикнула і зарядила йому сніжкою прямо у носа. Побачивши насуплений погляд Дмитра, і його повні жмені снігу, вона заверещала щосили.
— А-а-а! А-а-а! А-а-а! Я більше не буду! Тільки не кидай! Про-шу-у-у! — Вікторія тікала і кричала, доки Дмитро не повалив її на землю, і не навис над нею.
— Спіймав… — Це єдине, що він сказав.
Їхні губи поєдналися, і в цю мить, жар їхніх тіл міг би розтопити усе навкруги. Ніжно та томно цілуючи її, ковзаючи язиком у неї в ротику, він губився у реальності. Її солодкі вуста,… її переривчасте дихання,… її тихе зітхання – розбурхувало і без того нецнотливу фантазію.
Вікторія відчувала його вагу на собі,… відчувала, як його руки блукають курткою в пошуках її тіла… і це зводило з розуму. Кожна клітинка говорила про те, що треба підіймати «білий прапор»… пора «капітулювати»… і віддатися у руки Дмитра у пошуках щастя та насолоди… Сьогодні ж,… як тільки вони повернуться додому.
Дмитро відчув, як пульсує його плоть,… як усе тіло горить вогнем, хоча навкруги лютує зима,… але його Весна на ім’я Вікторія, дарує йому цей неймовірний, всепоглинаючий жар.
Він бажає пірнути у її шовк… відчути її… кохати її… Усю ніч… сьогоднішню ніч… і усі наступні… Чи дозволить вона це… він не знав, проте, надію дарував - її язичок, який невпинно відгукувався на його дії.
Відірвавшись одне від одного, вони важко дихали не в змозі, хоч щось сказати. В їхніх поглядах – було усе сказано.
Вікторія торкнулася його щоки, і усміхнулась щиро та ніяково. Їй здавалося, він міг прочитати її фантазії – і вони були геть не дитячими. Вони були сповненні бажання та нестримного голоду. І це її і тішило… і лякало… Вона такого, ще не відчувала.
— Дми-т-р-е-е… — Її зуби зацокали.
— Вікторіє, ти геть промерзла. — Він обережно встав, і подавши їй руку, допоміг встати. — Пішли гріти тебе. — В голові промайнула картина, як він на столі невпинно її зігріває своїм тілом… перебуваючи у ній.
— Пішли. — Тихо промовила Вікторія.
Вона не перепитала,… він не поправив свої слова… Все було і так зрозуміло… і визначено – сьогоднішньою ніччю.
