Джекпот - Анна Харламова
******* ******* ******* ******* *******
Вікторія та Дмитро йшли вуличкою, яку освітлювали тьмяні ліхтарі, а на засніжених деревах переливалися жовті вогники. Сніжинки лапаті та холодні – спокійно,… не метушливо лягали на вії і на темно-русяве волосся Вікторії, яке виглядало з під шапки.
— Куди ми йдемо? — Запитала дівчина, задираючи голову, щоб подивитися на Дмитра. Проте, сніг зробити цього не дозволяв. Вона закліпала і опустила голову.
Дмитро усміхнувся. Все, що стосувалося її було дуже милим та по-дитячому щирим. Проте,… коли вона торкалась його губами – це вже було не по-дитячому… Від неї йшов справжній жар,… полум’я, яке вона ховала під своїм шарфом, який надягала майже до носа.
— Побачиш. Ще трохи. — Його очі блиснули загадковими вогниками.
Вікторія замислилась над тим, як добре, - ось так от гуляти з кимось. Погода наче дарувала свою романтику: лапатий сніг; блиск на білій доріжці від морозу; мерехтіння на ялинках; та тьмяні ліхтарі, які так і кажуть «місця для поцілунків».
— Хоч натякни… — Вона знову підняла голову,… і знову закліпала.
Дмитро просто не втримався, як тільки вона заплющила очі від холодних сніжинок. Нахилившись, він стиснув її обличчя долонями і торкнувся теплих, смачних вуст. Вона не відсторонилась і не відштовхнула, тому він трішки знахабнів і просунув свій язик у глибини Раю.
Смачний ротик… цікаво, що він ще уміє?...
Декілька солодких хвилин, які здавалося могли розтопити сніг довкола, мали неабиякий вплив на Дмитра. Він злякався того, що відчуває і обережно припинив цілунок.
Він опустив долоні, і дивлячись їй у вічі, сказав:
— За тим поворотом – мій сюрприз.
— Сюрприз?! — Вікторія не могла відійти від подиву, від щойно отриманого поцілунку, а тепер ще й взнає про сюрприз. — Який сюрприз?
— Вікторіє,… Вікторіє… Твоє друге ім’я точно не терпіння. Не поспішай, зараз все побачиш. — Він закусив губу, а потім засміявся.
— Чого смієшся? — Вона примружилась.
— Тільки не прибий мене потім…
— Ти мене вже лякаєш. — Вікторія захвилювалась. — Що ж ти навигадував таке, що я можу тебе… прибити?...
Дмитро узяв її за руку, і вони рушили за поворот. На площі було жваво та гамірно. Попри те, що зима була у повній силі, людей від цього не ставало на вулиці менше. Уся ця метушня, - голосила про те, що скоро свята і нема чого сидіти у домівках.
Аромат прянощів; здоби; глінтвейну та шашлику – дурманили та лоскотали ніс. Усе кортіло спробувати та оцінити, але коли у твоїй кишені – нуль,… гадаєш, що і їсти не так хочеться, як здавалось на початку.
— Ми прийшли. — Сказавши це, Дмитро вказав пальцем на сусідній кіоск зі столиками.
Вікторія підняла голову і побачила вивіску: «Спробуй свої сили!».
— Це що?
— Зараз ти спробуєш свої сили.
— Не зрозуміла… — Вікторія насупилась. Вона не знала чого очікувати, але свої сили вона хотіла зберегти.
— Це кулінарна битва. Хто виграє, - той отримає…
Дмитро не договорив, його перебив пискляво-наляканий голосок Вікторії:
— Е-е-е… ні-і-і… — Вона розвернулась і намагалась втекти, але сильні, міцні, чоловічі руки не дали змоги «гайсанути» так, щоб п’ятки палали.
— Вікторіє,… Ягідко… — Він розвернув її обличчям до себе, і подивився у перелякані сірі очі. — Ти готуєш так, що дух перехоплює. Тобі рівних тут немає. Спробуй… прошу.
Вікторія похитала головою, а її очі наповнились сльозами.
— Я не хочу… не хочу…
Дмитро не міг зрозуміти, чому у неї такий ступор. Чому їй так важко прийняти участь у якомусь батлі і спробувати свої сили…
— Вікторіє, але чому ні?
— Бо я не така талановита, як ти це собі вигадав. Я не виграю, а лише осоромлюсь. — Вона витерла сльози, які запекли на обличчі.
— Не плач, прошу. — Він торкнувся губами її червоного носика і тихо прошепотів: — Я не вигадав. Ти справді дуже гарно готуєш. Якщо не вийде перемогти, - це не буде означати, що я не правий, або ти не вмієш готувати. Це буде лише означати, що виграв хтось інший, а твій шанс ще попереду. — Він дивився на її вуста, які тремтіли від холоду, і від хвилювання, - і знову не встояв перед спокусою. Лише один доторк… і він не серед зими, - а там де гріє спекотне сонце. — Прошу, спробуй. Повір у себе.
— Дмитре, я не зможу…
— Зможеш! Тим паче, - можна виграти набір гарних сковорідок! — Він підморгнув їй.
— Сковорідок?...
Її голос тремтів, як і вуста, які він щойно цілував. Ця дівчина викликала бурю емоцій, - від ніжності до неймовірно шаленої пристрасті.
Він тихо засміявся і додав:
— Саме так. Тобі ж потрібні такі от дрібнички?
— Ага… Але я не піду.
— Доведи мені, що твоє ім’я означає «Перемога»! — Він підняв їхні руки до верху, і крикнув: — Ось ще одна учасниця!
Вікторія округлила очі і впала в шок.
— Ні. Ні. Ні-і-і… я не піду.
Довкола почали плескати в долоні, і кликати її до столика, де мала проходити битва кулінарів.
— Підеш, я в тебе вірю. — Він дійсно вважав, що у неї є всі шанси, щоб перемогти.
Якийсь чоловік, у якого з під куртки стирчав білий халат, витягнув Вікторію з натовпу і провів до столика. Вона одразу знайшла очима Дмитра, і той усміхнувся їй, махаючи рукою. Їй хотілося стукнути його по голові, і вона це зробить. Як вдасться виграти сковорідки – ними вона його і поб’є.
— Як Вас звати? — Поцікавився той самий чоловік.
Вікторія застигла на декілька секунд, а потім тихо промовила:
— Вік-то-рія… — Тремтячий голос, ще й до того ж захрипів.
— Вікторія, дуже раді бачити! — Він усміхнувся крізь вуса, і його очі кольору чаю, усміхнулись.
Дівчина подивилася на білий халат, на якому виднілося ім’я Андрій.
— Дякую. — Трохи голосніше сказала вона.
— За першим столиком – пан Євген. — Почав перераховувати чоловік з білим халатом. — За другим столиком – пані Кіра і за третім столиком – пані Вікторія. Тож… панове вам потрібно приготувати страву з тих продуктів, які є у вас на столику за пів години. — Він широко усміхнувся крізь вуса, і жваво та радісно промовив: — Починаємо!
Вікторія знову знайшла очі Дмитра, які мали її заспокоїти. Він стиснув кулак, кажучи їй таким чином – «ти боєць!». Вона важко видихнула і перевела погляд на все те, що було на її столику. Слава Богу, продуктів було вдосталь так само, як і різних спецій. Вона звикла готувати з того, що є під рукою – тож, приготувати з такого різноманіття буде не важко,… але чи вистачить їй сил узяти своє хвилювання під контроль і поборотися за перемогу?...
Вікторія навіть не зрозуміла, як руки самі потягнулися до сковорідки і до м’яса… робота закипіла… час пішов…
Дмитро дивився на неї з натовпу, і його усмішка не сходила з обличчя. Він знає її день, а його серце так тягнеться до неї.
Я здурів! Точно здурів!
Вікторія обернулась на своїх конкурентів: Чоловік років тридцяти, зігнувся над столом і щось швидко різав на дощечці. Сині очі сяяли і він горів бажанням перемогти. Дівчина, яка була за сусіднім столиком біля неї, - руда лисичка, яка усміхалась та весело махала натовпу. Світло зелені очі та рожева помада, - випромінювали життєрадісність.
Опустивши очі на свій стіл, Вікторія продовжила готувати. Паста кипіла,… креветки в соусі набували золотого кольору,… мілко порізана зелень чекала на свою чергу, так само, як і маленьки томати.
Вікторія так захопилась роботою, що не одразу зрозуміла, коли чоловік у білому халаті промовив:
— Стоп!
Вікторія підняла очі, і зустрілась з радісним поглядом Дмитра. Він виказував задоволення та захват.
Їй сподобалось, те, що вона прочитала в його погляді.
