Джекпот - Анна Харламова
Її зойк дозволив без вагань опинитися у її ротику. Його язик пірнув, ще глибше, насолоджуючись смачними губами та ротиком з присмаком шоколаду.
Дмитру здалося, що його пульс зупинявся, чекаючи на її відповідь, і лише коли вона розслабилась, а її язичок торкнувся його язика, - пульс ринувся вперед з новою, скажено-палкою швидкістю.
Вікторія застогнала, обвиваючи його шию руками. Вона відключила мозок і просто віддалась чомусь прекрасному, під назвою - «поцілунок Зевса»… Усе тіло вкрили мурашки, - свідки її задоволення. Доки його язик сплітався з її у танці богів,… його руки блукали по її спині, даруючи блаженство.
Вона давно не почувалася так добре,… такою піднесеною…
Зараз, - вона перебувала далеко у хмарах над землею.
Дмитра охопила солодка млість. Її стогін викликав бурю емоцій. В голові було лише одне – «занести її на ліжко і посмакувати Ягідкою сповна»… Але… не так швидко…
Відірвавшись від її вуст, він подивився на неї.
— Смачно… Дуже смачно… — Він демонстративно облизав свої губи, і додав: — Я ж казав, що тобою треба смакувати повільно… — Його переривчасте дихання виказувало, те, що поцілунок був по-справжньому гарячим.
Вікторія не знала, що відповісти. Вона ніяковіла, наче п’ятнадцятирічна дівчинка.
— Е-е-е…
— Змістовно. — Засміявся Дмитро, і забравши прядку, яка вибилась за її вушко, він тихо прошепотів: — Не зміг втриматись.
Їй так кортіло сказати – «А можна ще?», але…
— Треба спати. — Вікторія почувалася повною дурепою. Її поведінка була безглуздою. Двоє дорослих людей, які відчули хімію, - поцілувались… от і все. Чому ж вона так поводиться по-дурному…
— Я допоможу тобі. — Дмитро торкнувся її щічки.
Вікторія затремтіла, і швидко зіскочила з його колін.
— Що?
— Я маю на увазі, допоможу тобі хоч трохи полагодити ліжко.
— Ні. Не треба. Дякую. — Вікторія поспішила вийти з кухні. — Добраніч, Дмитре.
— Добраніч, Ягідко… — Дмитро встав зі стільця, і впав на імпровізоване ліжко. Вмостивши руки за голову, він задоволено видихнув.
Смачна Ягідка… Смачна до знемоги…
Вікторія зачинила двері, і обпершись об них спиною, усміхнулась, наче побувала у Едемі. Провівши пальцями по припухлих губах, вона і досі не могла повірити у те, що щойно відбувалося на кухні,… тай взагалі… у цей вечір… На її голову, наче сніг, впав красень Дмитро,… якого вона неочікувано для самої себе, покликала додому. Хіба б вона могла повірити, що таке буває… Виявилось – буває. І вона рада цьому.
Підійшовши до ліжка, яке відпочивало на підлозі без неї, - вона переступила через каркас, і так і одягненою вляглась на матрац. Натягнувши до голови ковдру, вона мрійливо усміхнулась.
Хай цей вечір – змінить моє життя… Хай подарує казку…
