Джекпот - Анна Харламова
Здається я божеволію… Ну навіщо мені роман… чи взагалі одна єдина ніч, з хлопцем, якого я не знаю?!
Вікторія важко зітхнула.
Встаючи під гарячі краплини, вона мимоволі усміхнулась. Після такого холоду, - найприємніше - це прийти додому і встати під душ.
Доки Вікторія була зачинена у ванній, Дмитро одягнув боксери, футболку, а поверх закутався ковдрою, яку чуйно залишила йому Ягідка.
Він бачив, як запалали її щічки,… як вона бажала його цілунку… Вона вже на гачку – це йому і треба.
Дмитро дістав з кишені мобільний. Увімкнувши його, він швидко набрав Лева.
— Привіт, бовдуре! — Тихо мовив він до друга.
— Привіт, безхатько! — Засміявся Лев. — Ну, як справи? Приютили… обігріли… трахнули? Чи ти вже «вжарив» цій кицюні? — Сміх став, ще голоснішим.
Дмитро насупився. Чомусь йому не сподобалось, як Лев заговорив про Вікторію. Дивне відчуття у грудях викликали ці слова. Вона не така, як усі кого він знає.
— У мене не все так кайфово, як у тебе. Це не квартира, - це… це… «хіти вісімдесятих». — Дмитро зітхнув, обводячи поглядом «шикарні» апартаменти.
— Все так погано? — Вдавано запитав він.
— Ти зараз знущаєшся, і я це знаю. — Дмитро хотів прибити цього «вилупка», хоча це, і його найкращий друг. — Ти, де зараз?
— Краще б запитав – «ти в кому зараз?».
Сміх знову Лева заполонив слухавку.
— Ти придурок Лев… реально придурок. — Дмитро почув, як Вікторія узялась за ручку дверей. — Добре Лев, мені нема, як говорити... потім наберу.
— Зачекай!
Голос Лева зупинив його.
— Що?
— Вона гарненька? — Цікавість змінила його голос.
— Дуже. — З цими словами він вимкнув телефон, і заховав його назад до кишені.
Дмитро підійшов до дверей кухні, і обпершись об косяк, чекав коли вийде Вікторія. Йому неймовірно кортіло подивитися на неї після гарячого душу.
Дівчина вийшла у коридор, і зойкнула, побачивши Дмитра, який безцеремонно споглядає на неї. Його очі потемніли… погляд став таким хижим… голодним… і зацікавленим… А ще… ще цей погляд розповідав про те, що Зевсу подобається все, що перед його очима.
Дмитро облизав швидко губи.
Ця дівчина справжня Богиня…
Стрункі ніжки… такі фігурні, та здавалося шовкові на дотик… Груди, які здіймалися над рушником, і на яких мерехтіли краплинки води, - явно хотіли, щоб їх злизали язиком… Мокре волосся, яке спадало на плечі і сірі очі, у які кортіло дивитися, - було нереальною смакотою… Одним словом – Гера3… богиня…
— Ти, чому не спиш? — Перше, що спало на думку запитати.
— Я… я… хотів запитати, чи не потрібна тобі допомога…
— Ти про що? — Налякано запитала вона. Все ж таки, одягу на ній майже не було, а його погляд говорив лише про одну допомогу… Таку, від якої – її одежі геть не стане.
— Я про ліжко. — Мовив він, і підійшов ближче, наче загіпнотизований її красою.
— Яке? — Перепитала Вікторія і примружилась.
— Проте, яке ми зламали. — Він захотів. — Вибач… вибач…
— Чого це ти, смієшся? — Насупилась вона і зробила крок назад.
— Нічого, не зважай. — Він ледь стримував свій сміх, який застряг у горлі.
— Якщо почав, то говори. — Вона підперла груди руками, в невдоволеному жесті.
Дмитро сфокусував свій погляд на її персах.
Збожеволіти можна!
Вікторія прослідкувала за його очима, і ще більше насупилась.
Він подивився у її очі, і відповів:
— У голову прийшла одна думка.
— І яка ж?
— Краще б ми це ліжко розвалили від чогось іншого. — Він не знав, яка реакція може послідувати за його зізнанням, тому поспішив: — Вибач, але ти сама захотіла це почути. Як то кажуть – «не готова почути відповідь, - не став запитань».
— Ти нахаба! Тобі це напевно часто говорять?! — Вікторія розвернулась, і попрямувала до кімнати. Не обертаючись, промовила: — Дякую. Мені не потрібна допомога.
Він засміявся.
Вона обернулась.
— Вибач.
— Твої «вибач», - можуть скоро лунати під моїм вікном, якщо ще раз бовкнеш, щось у такому ж дусі. — Хмикнувши, вона сховалась у кімнаті, і зачинила двері.
Дмитро усміхнувся.
Рішучий характер, у тебе «Геро»… Мені до вподоби… Ду-же-е-е... до вподоби…
Вікторія червоніла та палала уся всередині. Його слова та погляд вибивали у неї землю із під ніг.
Чому він на неї так діє? Напевно тому, що давно нічого не було… Точно! Тому геть гормони – привіт інтелект! Я не буду думати про його «Олімп»… не бу-ду-у-у!
Стукіт у двері її спустив на землю, і одночасно наполохав.
— Вікторіє. Давай я допоможу? — Дмитро стояв під дверима і усміхався. Йому так сподобалося дражнити її і бачити, як вона червоніє.
Вікторія ошелешено подивилася на двері, за якими чувся голос нахаби.
— Ні. Не треба.
— Ну, що ти, як маленька?... — Він широко усміхнувся своїй геніальній кмітливості. — Тим паче, - ти обіцяла око мені замастити.
Вікторія розтанула у мить.
Я «морозиво», яке тане від милих кошенят,… від романтичних фільмів,… і от тобі і маєш – від Дмитра, який маніпулює її добротою. Вона це розуміла, але боротися з собою не могла і не хотіла. Я хочу одного, щоб його очі знову дивилися на мене, як хвилину тому назад. Дурепа!
— Добре. Але йди поки що на кухню. Я одягнусь. — Крикнула вона, щоб він її розчув.
— Добре.
Дмитро радів цій маленькій, підступній перемозі.
Почимчикувавши до кухні, він всівся за столик, та почав чекати на Вікторію. Вона не змусила на себе чекати.
— Ягідко… тобі дуже пасує це вбрання. — Побачивши її, він не зміг змовчати.
Вона була одягнена у теплу, синю, в’язану сукню, яка облягала її наче друга шкіра.
Сексуальна та мила водночас… Як так?
— Дякую. — Вікторія зашарілась, і щоб приховати свої червоні щічки, поспішила приготувати какао.
— Що ти робиш? — Поцікавився він, ще сильніше кутаючись у ковдру.
— Цокання твоїх зубів, - мені сказало, що тобі варто випити ще чогось гарячого. Бо якщо ти продовжиш у тому ж дусі, - я не засну, від цього скреготіння зуби об зуби. — Обернувшись, сказала вона.
— Ти робиш знову чай?
— Ні. Какао. — Вона дістала пачечку з порошком, який заполонив усю кімнату пахощами дитинства, затишку та зимового настрою. — Ти не проти – какао?
— Ні, ну що ти. Тільки радий. — Дмитро дивився на неї, - вірніше на її сіднички, які плавно рухались, коли вона щось діставала з поличок.
— Доки буде варитись шоколадна смакота, я тобі око полікую.
Дмитро облизав губи, коли вона сіла навпроти. Інстинкт голодного хижака, біля неї дає – «повний вперед!».
Вона вижала з тюбику мазь, і нахилившись через стіл, обережно торкнулася його синця. Вони дивилися у вічі одне одному і час наче зупинився. Невидима сила, наче кричала їм – «віддайся пориву»,… але…
Дмитро прокашлявся, відчуваючи її теплі, ніжні пальчики на своєму обличчі. Знову цей аромат кави та кориці, який зводить з розуму та дурманить його.
— Дякую, Вікторіє…
— Будь ласка. — Вона забрала руку і промовила: — Все готово. Завтра будеш красунчиком!
— А, що зараз я не красунчик? — Він повів бровою над тим оком, над яким красувався синець.
Вікторія засміялась, заполонивши кімнату, веселими дзвіночками свого голосу.
— Красунчик. Але будеш, ще кращим.
Дмитро встав, і дивлячись у сірі очі, охриплим голосом сказав:
— Тож… я у твоєму смаку? Правильно?...
Вікторія ошелешено закліпала, і схвильовано засміявшись, пробелькотала:
— Дмитре,… ти милий, з цим не посперечаєшся…
Він примружився.
— То, як мені тебе зрозуміти? Милий, - чи нахаба?
Вікторія відчула, як щічки запалали, а кров загуділа у скронях.
— І те, і інше. Милий нахаба. — Вона глитнула, і поспішила розвернутись від його проникливого, спокусливо-нахабного погляду, який кричав своєю самовпевненістю.
Дмитро широко та схвально усміхнувся сам до себе.
— Дякую. — Засміявся він.
— Прошу. — Засміялась вона, і додала: — Какао майже готове.
Забираючи з плити каструльку, вона поставила її на стільницю. Потім розставила чашки, і почала розливати запашний напій.
— Дякую. — Торкаючись гарячої чашки, він втягнув носом. Солодкий аромат з дитинства.
— Смачного! Ось, ще печиво. — Вона всілась, як завжди навпроти нього.
— І тобі смачного! — Він пригубив напій, і задоволено усміхнувся. — Смачно.
— Дякую.
Дмитро дивився на неї, на таку милу та гарну, і радів, що саме вона була обрана Левом.
Вікторія замурликала від тепла какао, яке охопило її з середини.
— Як ти святкувала минулий Новий рік? — Поцікавився Дмитро, беручи з тарілки печиво, і вмочуючи його в какао.
— Ну… я запам’ятала його, як… — Вона знизила плечима, видихнула і додала: — Яка різниця…
Дмитро примружився, шукаючи в її очах, хоч натяк на відповідь.
— Щось на стільки цікаве було? Може ти знялась у порно?... Або… ти курила травку?... Що ж було, - Вікторія?...
Вікторія розсміялась.
— Ні не вгадав. Я прикрашала ялинку, наспівуючи пісеньки про Новий рік, і так, як ти зараз – пила какао з печивом… Смакувала – дитинством,… і гадала, що в той самий день, - мене покличуть заміж… — Вікторія хихикнула, але вийшло якось болісно.
— І… — Дмитро нахилився ближче, чомусь боячись її відповіді. Йому не хотілося взнати, що у неї є хлопець… або ще крутіше – чоловік.
— І… нічого, - не рахуючи того, що Макар мене кинув того вечора, - сказавши, що закохався у іншу.
Вона встала і хотіла піти, але Дмитро схопив її за руку. Зупинивши дівчину, а потім потягнувши до себе, він усадив її на свої коліна.
Вікторія зойкнула, і хотіла щось сказати, чи то запротестувати, але Дмитро накрив її вуста своїми губами, в п’янкому,… солодкому поцілунку.
—————————————
3У Гера (грец. Ἥρα, микен. E-ra]; вер. 'Охоронниця, пані']) - в давньогрецькій міфології богиня - покровителька шлюбу, яка охороняла мати під час пологів. Одна з дванадцяти олімпійських божеств, верховна богиня, сестра і дружина Зевса. Згідно з міфами, Гера відрізняється владністю, жорстокістю і ревнивим вдачею. Римський аналог Гери - богиня Юнона.
