Джекпот - Анна Харламова
Вікторія почимчикувала на кухню, тихо промовляючи:
— Нема за що.
Доки він мив руки, вона почала розігрівати плов та нарізати хліб.
Дмитро вийшов з ванної, і оглядівся. Бідно… дуже бідно… Звичайно було зрозуміло, що це квартира, яку знімають,… але… Старі шпалери вісімдесятих,… лакована антресоль, яка виглядала зі спальні, чи то вітальні,… і старий лінолеум… Він наче потрапив у дитинство, у квартиру до бабусі і дідуся. Йому шкода стало, що така молода дівчина, - проживає в таких умовах. Проте… ніяких сентиментів, - він тут бо йому треба виграти парі. І це все, що його повинно цікавити, і до чого він має пройматися сентиментами.
Він втягнув носом… аромат спецій задурманив ніс. Дивовижні пахощі йшли, як він зрозумів із кухні, у яку він і направився.
Зупинившись у дверях, і обпершись об одвірок, Дмитро спостерігав, як дівчина «чаклує» над чаєм… гарячим та запашним. Її пальчики щось додавали у золоту рідину, - його зацікавило, що ж саме і він запитав:
— Що це?
Вікторія підскочила, і розсипала зірочки Анісу та насіння Кардамону на стіл.
— Ти мене налякав… — Задихала важко вона, хапаючись за серце.
— Вибач… я не хотів… — Він підійшов до столу, і почав допомагати їй збирати спеції. — Ти, додаєш це у чай?
Вікторія похитала головою.
У її руках була зірочка Анісу, яку вона кинула до гарячої рідини.
— Так. Ці спеції зігріють,… та допоможуть зняти стрес… і взагалі це дуже ароматно та смачно. — Пояснила Вікторія, збираючи на столі останні зернятка.
Їхні руки зустрілись на одній і тій же зірочці. В цю саму мить, вони зустрілись поглядами,… як тоді у коридорі… Час зупинився – наче у казці… декілька довгих секунд, вони дивилися у вічі одне одному.
— А ти пахнеш корицею… і кавою… — Злетіло з язика Дмитра.
Вікторія забрала руку і тихо сказала:
— Це все тому, що я продаю її. — Вона зашарілась, не знаючи, що і ще можна сказати, і взагалі, як реагувати на його слова.
Дмитро прокашлявся та запитав:
— Ти, давно тут мешкаєш?
— Давно. Два роки. — Вона вказала на стілець рукою, і промовила: — Сідай. Будемо їсти.
Хлопець побачив, як вона неохоче відповідає на запитання. Він одразу зрозумів, що вона сором’язлива, але її вогник в очах, казав, що він може спалахнути… потрібен лише час. Тим паче – вона така красуня, що очей не відвести… проте, він тут для того, щоб закохалась вона, - а не він.
— Дуже смачно пахне. — Сідаючи на стілець, промовив він.
— Сподіваюсь, тобі посмакує. Смачного. — Вікторія сіла навпроти, і узявши до рук чашку з чаєм, зробила ковток, майже замурликавши від задоволення.
Дмитро усміхнувся її безпосередності.
Мила, хороша та дуже проста… Давно він не зустрічав таких, - простих дівчат.
В його думки увірвались: Анастасія; Лана та Ольга… з якими він перебуває у гарних та тісних стосунках… Ці дівчата завжди знають чого хочуть,… і кого… З ними особливо мудрувати не потрібно,… а головне не потрібно брехати… Секс… лише секс… відрив та туса до самого рання. Йому це до вподоби і їм це до вподоби, тож – всі задоволені і щасливі. Ніякого кохання; побачень; пояснень; романтики і зрад. Все у «шоколаді». Йому подобається його життя… його багате, пафосне життя, у якому є: гроші; вечірки; випивка; тачки та секс… багато сексу.
Вікторія посунула до нього тарілочку з хлібом, і цим самим привернула його з роздумів у реальний час.
Узявши до рук ложку, він набрав плов, і закинув його до рота.
Здивуванню не було меж.
Смачно дуже-дуже смачно!
— Ти, сама готувала це? — З широко розплющеними очима, запитав він.
— Так,… а що не сподобалося? — Нерішучість у її голосі дзвеніла, як струмочок холодної води.
— Навпаки! Дуже смачно. — Він знову набрав цілу ложку плову, і додав: — Тобі б свій ресторан відкрити.
— Ага. — Недовірливо похитала головою Вікторія.
Дмитро наче вловив сигнал, і запитав:
— Ти не віриш в свої сили? — Він засміявся, і дивлячись у її прекрасні сірі очі, знову запитав: — Чи власний ресторан не хочеш відкривати?
Вікторія тихо засміялась, її очі весело заблищали.
— Якщо чесно, я планувала колись бути перекладачем, проте за ці два роки багато чого змінилось, і я дійсно хотіла працювати в якомусь кафе. — Вона сама не зрозуміла, як розбовкала свій маленький секретик.
— То ж я потрапив в ціль! — Він плеснув у долоні. — Проте, чому кафе?
Вікторія здивовано підняла брови, і ледь не вдавилася пловом.
— Як це чому?... Бо у мене немає заможного ні тата,… ні «папіка», який організує мені власний ресторан. Тож… мені хоча б працювати у якомусь пристойному кафе.
Дмитро не зупинявся штурмувати її, - цікавість брала верх.
— То чому, ти не влаштуєшся в кафе,… а мерзнеш у кіоску на вулиці? — Він узяв чашку з ароматним чаєм, і зробивши ковток, - віднісся у релакс. — Вау! Клас!
Вікторія дивилася на його задоволене обличчя, і сама розпливалась в усмішці.
— Смачно?...
— Дуже! Я ще такого чаю смачного чаю ніколи не куштував! — Він знову зробив ковток і прицмокнув. — Ти повинна бути шеф кухаром, - а не перекладачем! Це сто відсотково!
Вікторія розсміялась жвавим, веселим сміхом.
— Дякую, Дмитре.
— То… чому все таки кіоск, а не кафе? — Хлопець узяв шматочок хліба, і вкусивши його, подивився у вічі, які виказували легкий смуток.
Зітхнувши, Вікторія все таки сказала:
— Хто візьме ту, у якої немає освіти?... Я не вчилася на кухара… тож…
— У тебе є щось важливіше ніж папірець про освіту... — Знизив він плечима і усміхнувся.
— І що ж?... — Вона нахилила голову в очікуванні на відповідь Дмитра.
— Талант. — Дмитро знову ковтнув гарячого, запашного напою, і відкинувшись на спинку стільця, промовив: — Треба щось придумати…
— Не вигадуй, Дмитро… Я давно не дитина, щоб вірити у дива, чи здійснення мрій за допомогою Новорічної магії. — Вікторія встала, і почимчикувала до умивальника помити каструлю, у якій, ще кілька хвилин назад знаходився плов.
— Погано, що ти не віриш у себе та свої сили, Вікторіє… Погано… — Похитавши головою, він замислився. В його ясну голову прокралися цікаві думки. У нього є ідея, - і завтра він почне її втілювати у життя.
Вікторія обернулась і подивилася на хлопця, який розвалився на стільці, як у себе вдома,… і про щось міркував, потягуючи запашний чай.
А чи не зробила вона помилку, - запросивши невідому їй людину,… тим паче чоловіка до себе додому?... Якось він дуже себе вільно та невимушено почуває…
— Я вірю у себе, - але я також знаю, де проходить грань між фантазією і реальністю. — Витираючи руки об рушник, вона запитала: — Дмитро, - вибач, що я це скажу,… але ти мене правильно зрозумій… — Вона розчервонілась. — Якщо ти почнеш, - чіплятися… Я за себе не відповідаю. — Вікторія насупила брови, наче намагалась залякати свою здобич.
Дмитро підняв брови до гори, секунду мовчав, а потім вибухнув здоровим, чоловічим сміхом.
— Вибач… Вибач… — Він тримався за живіт, і відкашлював чай, який пішов не в те горло від сміху. — Я нормальний. Реально – но-рма-ль-ний. Без твого дозволу, я не вийду з кухні – обіцяю.
Вікторія примружившись, уважно вислухала Дмитра, а потім додала:
— Ти не в’язень,… але…
— Хочеш… я піду? — Він удавано зітхнув, а потім встаючи зі стільця, додав: — Я зігрівся,… гарно поїв… тож можу – йти. Дякую тобі, Вікторіє.
— Нікуди ти не підеш! От навигадував! — Вона оббігла його і встала біля дверей, перегородивши шлях.
Дмитро добре знав, що і як сказати, щоб дівчина відчула провину за те, що витурює його, такого бідолаху на вулицю в лютий мороз.
Спрацювало!
