Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Челсі/

Можна прожити з людиною десять років й не пізнати її. А можна побачити лише раз й розпізнати в ній споріднену душу.

Я стояла перед величезним десятиповерховим будинком, й завзято натискала на кнопки на домофоні. Серце гулко вистукувало мелодію страху в душі, розливаючись по тілу солодкою отрутою збудження, котре досягло свого апогею ще в тому момент, коли Ярослав, нахабно та без дозволу, схопив мене на руки й притиснув до свого тіла.

«Хоч би Ліна була вдома!» — крутилося в думках, змушуючи нервово кусати губу.

До щему в грудях хотілося припинити ці тортури й обернувшись, з гордо піднятою головою глянути чоловікові у вічі та промовити своїм хтивим бажанням чітке «ні»! Хотілося та попри все, я не могла. І тому, наче справжня боягузка вистрибнула з машини й почимчикувала до під’їзду, ледь авто Ярослава в’їхало у двір.

Спину досі пропалював гіпнотизуючий погляд його чорних, наче ніч, очей. Важкий. Гарячий. Палкий. До мурашок на шкірі та трепету в тілі. Він заворожував, вабив та вибивав землю із-під ніг. Він полонив й затягував на свою темну сторону, торкаючись найпотаємніших струн душі.

— Тільки не обертайся! — пошепки твердила я, тицяючи пальцем на циферки, — Чому так довго?

З кожною секундою я втрачала надію на успіх й нервово кусала щоку зсередини. Подзвонити подрузі я не могла, а просити скористатися телефоном Ярослава не бажала. Ще кілька хвилин в компанії з ним і я просто задихнулася б від хвилювання.

Дорогою до помешкання подруги, я весь час дивилася у вікно, мнучи в руках край светру. Я розглядала місто, що потопало в краплях літного дощу, милуючись красою природнього явища. Блискавки, раз по раз, розрізали сірі небеса, розфарбовуючи їх в яскраво-жовтий та помаранчевий кольори. Гроза продовжувалася. І як виявилося, не тільки на вулиці, а й в моїй душі. Я відчувала дивні вібрації всередині. Й це ще більше бентежило мене.

Я затримувала подих щоразу, як наші погляди зустрічалися в дзеркалі дальнього виду. Ярослав просто дивився на мене, а мені здавалося, що роздягав поглядом, торкався кожної клітинки тіла й проникав в душу, залишаючись там гірким осадом печалі та нездійсненної мрії.

Звідкілясь взялось відчуття безвиході та смутку через те, що ми більше не побачимося. Що наша зустріч — така несподівана, ірраціональна та зовсім не потрібна зараз — щось надломила в мені й прошила серце гострою голкою божевілля. І це відчуття настільки сильно й глибоко проникло в мене, що роздирало на шматки мою свідомість. Хотілося закричати, дико й несамовито, випускаючи на волю всіх демонів. Спочатку моїх, а потім і його.

Хотілося переміститися в іншу реальність, туди, де ми — обоє вільні та незв’язані ані обітницями, ані обставинами — змогли б ближче та краще пізнати один одного. Туди, де наші думки, бажання та дії, незважаючи ні на що, могли бути виконані. А емоції — мали вихід.

Про таке, я могла лише мріяти. Адже нам — не можна нічого з того, що моя хвороблива уява намалювала собі. Це заборонений плід. Табу! І я це прекрасно усвідомлювала.

 Божевільний день! Скоріше б він закінчився й настав новий. Впевнена, що з черговим світанком, морок розвіється і я прийду до тями.

— Загубила ключі? — голос чоловіка змусив здригнутися й обернутися. Лишенько!

— Замок старий, заїдає.

В грудях нестерпно пекло, ніби там спалахнула пожежа чи відбулося виверження вулкану.

— Допомогти?

Тільки цього бракувало!

— Ні, дякую. Я впораюся сама.

Я намагалася бути стриманою, ввічливою й беземоційно відповідати на зовсім безневинні слова Ярослава. Та чомусь мене трусило від кожного його запитання. Навіть їдучи в авто я весь час мовчала, побоюючись розпочати з ним розмову й загубитися в мелодії його голосу.

— Впевнена? — Я почула, як шум мотору машини затих, а дверцята відкрилися.

Катастрофа!

Я жвавіше тицяла пальчиком, натискаючи на циферки. В голові набатом звучав крик про допомогу. Це в мені прокинулась маленька і налякана дівчинка Челсі й щодуху старалася врятувати мене ж від навіжених вчинків та думок, що заполонили свідомість.

Кроки ставали все чутнішими, а мій страх сильнішим й відчутнішим. Шкіра вмить стала «гусячою», а в горлі пересохло.

— Та-а-ак, — відповіла я, нарешті забігаючи в під’їзд, — Дякую за все. — На видиху вимовила й закрила двері майже перед самісіньким носом Ярослава.

Та його проникливий, злегка цупкий погляд переслідував мене до самого кінця.

Не пам’ятаю, як підіймалася на восьмий поверх, практично перестрибуючи сходинки. В скронях, неначе стукіт барабанів, лунав пульс. Серце тьохкало в грудях й щосили перекачувало отруєну дивними бажаннями кров. Моя голова йшла обертом й весь світ навколо падав у якусь прірву. Глибоку та бездонну. Я поняття не мала, що сьогодні трапилось зі мною та вияснювати це — не збиралася.

Нехай все те незвідане та незбагненне назавжди залишиться приємним спогадом про один скажений день із мого життя.

Подруга зустріла мене на порозі квартири в махровому халаті й з рушником на голові. Вона зіщулила очі й покривила губами, критично оцінюючи мій наряд. Чим ближче я підходила, тим сильніше Ліна супила брови.

— Не питай! — озвучила я перш ніж вона встигла відкрити рота.

Вручивши Ліні до рук мою сумку, я проскочила повз неї у глиб квартири.

Ступаючи босоніж по сходинках, я встигла добряче промерзнути й майже не відчувала ступні. Ноги ніби заніміли. Та й все тіло тремтіло, пронизане стужею.

Ліна закрила двері й послідувала за мною, кинувши мою сумку десь на тумбу.

— Я скористуюся твоєю ванною, добре? — На бігу скидаючи з себе мокрий одяг, мовила я.

Подруга кивнула й різко розвернувшись, зникла за дверима спальні. Повернулася вона кількома хвилинами пізніше, тримаючи в руках рушник та чистий одяг — безрозмірну футболку та шорти.