Неможливий романс - Мартіна Зоріна

— Я зараз, зачекай.

Чоловік витягнув із-під сидіння парасольку й вийшов з машини. Я, затамувавши подих, слідкувала за його діями й вкотре прокляла долю за сьогоднішній день.

Сидіти босою, мокрою та без зв’язку в машині незнайомця — ідеальний сюжет для чергової мильної опери, але в реальності — це було жахливо. Та ще й сестриця гуляє десь поруч.

 Ніхто ж не повірить, що я тут випадково. Правда ж?

Сьогоднішній день не вдався з самого рання. Сама доля вказувала мені, що варто сидіти вдома і пропустити й без того провальну зустріч з адвокатом. І чому я не прислухалася до своєї інтуїції, що наче божевільна кричала й благала зупинитись.

— Ось, вдягни, — Ярослав усівся за кермо, попередньо кинувши мені до рук теплий в’язаний светр, — Це допоможе зігрітися.

Я двічі кліпнула, розглядаючи вовняний виріб й перевела погляд на чоловіка.

— Дякую, — насправді було дуже холодно і я навіть почала тремтіти, — Можеш викликати мені таксі?

Відклавши убік сумку, я почала стягувати, прилиплий до тіла, светр. Сукня теж добряче намокла, але її знімати я б нізащо не стала.

— Навіщо таксі, я можу відвезти тебе.

«Ні, не можеш!» — хотілось сказати, та я лише коротко кивнула.

Не стану ж я пояснювати незнайомцю про вибуховий характер мого чоловіка і його безпричинні постійні ревнощі, котрі не дають не те, що мати друзів, а вільно дихати. Однак, я сама винна. Я закохалася, розчинилася у своїй любові до Влада й без вагань погодилася на шлюб. Попри те, що знайомі ми були лише кілька місяців, я відчувала, що ми з Владом створені один для одного і наші почуття, взаємні, настільки сильні та глибокі, що шлюб — ідеальне продовження цієї історії кохання.

Ярослав завів мотор й машина плавно рушила.

— Адреса?

— Шептицького двадцять два — спокійним тоном мовила я, надягаючи светр, що приємно пах чоловічим одеколоном.