Олександр. Її монстр - Влада Калина

 - Господи, дівчино! Вгамуйся! Хто тобі сказав всю цю нісенітницю? - зіниці в його очах розширилися і він став злитися. Почав підходити ближче.

 - Брат. Мій брат усе про нього розповів. Не думаю, що він мене обманювати буде. Та й він з нормальними людьми не водиться, тільки з от такими монстрами як і сам, - зробила крок назад, бо незнайомець підійшов ще ближче. - А, ти звідки знаєш цього монстра, і як тебе звуть? - Запитала вона. Якимось підозрілим він їй здався. Сам, один у лісі, як дикун, ловив рибу. Її можна і в магазині купити. Так, ще й монстра захищав. 

Чоловік трохи заспокоївся. Він тільки хитала головою і дивився у ліс. Ловив рибу, а зловив русалку. Дику. Справді, вона була якась дика. Монстра вигадала, і сама в нього вірила. Дивна, але вродлива. 

- Мене звати Олег. І я ... Я водій твого монстра.

 - Ти?! Тільки не кажи, що зараз візьмеш і потягнеш мене до нього. Зверни увагу, якщо ти це зробиш, то я...

- З робиш, щось із собою? Вб'єш себе? - перебив слова дівчини. - Ти це вже говорила. - Олег засміявся. Він сміявся так щиро, що дівчина забула все на світі. Їй здалося, що чоловік був щасливим. Але чому? Від того, що вона впала йому на голову? Не зрозуміло. А може він завжди такий веселий? Людина -загадка.

- То як? Ти потягнеш мене до свого господаря монстра?!

- Господи, - тяжко вилихнув. - Маячня якась.

 - Вовк! - зненацька крикнула Анжеліка і побігла до водія. Дівчина від страху не розуміла, що коїть. Вона обвела руками його спину і притулилася до торса. Дивилася в той бік, де з'явився вовк.

Вовк неквапливо підходив. Анжеліка пригорнулася ще дужче і ближче. Поклала голову йому на груди, чула, як спокійно б'ється серце чоловіка. Що не скажеш, про її серце. Воно билося ще швидше. Чи то від страху, чи то від того, що він так близько. І так приємно було перебувати в його обіймах.

- Руслан! - Олег посміхнувся. - Де ти вештаєшся? Я ж кликав тебе, - він звертався до вовка. Чоловік тримав Анжеліку за талію, і, нахиливши голову, дихав прямо їй у вухо. Його тепле, спокійне дихання зводило Анжеліку з розуму. Але розслаблятися було рано, адже невідомо, хто він, і що робить, у цьому Богом забутому місці.

- Вовка звати Руслан? - Дівчина зазирнула в очі Олегу. Але не відпускала.

Чоловік продовжував тримати її за талію. Ну хіба не втримаєшся, хіба не обіймеш, якщо вона сама так притискається. А він, що? Він лише слабкий чоловік. У тому плані, що почувається слабким і немічний у присутності такої краси. Як тільки подивиться в її сіро-блакитні очі, так і забуває, що хотів сказати. Ну, хіба це не слабкість?

- Це не вовк. Собака. Мій собака, - засміявся. Руслан почав голубитись і повзти до господаря.

 - Собака? - Анжеліці від цих слів полегшало. Дівчина прийшла до тями і відійшла на крок. - Собака? Ось це я зганьбилась. Який раз за сьогодні. - Шепотіла під ніс. - Переплутала собаку з вовком. Серйозно? Дурепа.

Водій присів і почав гладити свого пса за вухом. Він ще щось йому примовляв, на кшталт того, який він неслухняний, і не слухає господаря, лякає красивих дівчат і зайців.

 - Навіщо ти назвав собаку Русланом?

 - Це не я. Це моя молодша сестра. Вона мені подарувала його. В мене є ще кіт Васька і морська свинка Маруська… теж її подарунки.

 - А скільки років твоїй сестрі? - Анжеліці стало цікаво. Їй захотілося дізнатися усе-усе про цього красеня.

 - Дев'ять.

 - Дев'ять?.. А тобі?

 - Мені багато.

 - Скільки?

 - Я явно старший за тебе. Мені 38.

 - А чому сестрі...

 - Чому сестрі меньше? Сестра така маленька, бо мій батько покинув матір, і одружився зі своєю молодою коханкою. У нас із сестрою різні матері, - Олег нахилився і взяв відерце з рибою.

 - Тут за кущами мисливський будиночок. Ходімо, обсохнеш і зігрієшся, - торкнувся її спини. - Я вечерю приготую, - показав відро з рибою.

 Анжеліку, як струмом ударило, від його дотиків до спини. Вона дивилася то на нього, то на собаку.

Будиночок? Він серйозно?

"Господи, я просила намет, але від будиночка не відмовлюся."

 - Ґвалтувати не буду, - Уточнив водій.

 Він був зараза такий милий і добрий. Куди Андрієві до нього. Брат ніколи не приділяв Анжеліці належної уваги. Доброго слова не дочекаєшся. Хоча по суті, це Андрій рідний брат, і він мав дбати про неї. Але парадокс у тому, що іноді ми чужим людям потрібні більше, ніж своїм, рідним. 

"А зараз ще більше хочеться бути потрібною, цьому чужому чоловікові. Хочеться бути поруч із ним. Хочеться, щоб він захистив від монстра і взагалі від усіх."

 - А ти мені після цього допоможеш? Мені потрібно вибратися з цього лісу, - вона маленькими кроками йшла за ним. Тримаючи в руках свою мокру спідницю, яка прилипала до ніг і не зручно в ній було йти. Дівчину трясло від холоду, і від страху, незнання, що буде далі. - Додому мені не можна. Брат знову продасть якомусь старому козлу чи привезе сюди назад. Я поїду до подруги, - вона дивилася на пса, що біг поруч. Треба ж так переплутати з вовком. Який сором.

Що Олег про неї подумає? Точніше, що подумав, коли вона з вереском кричала: " Вовк!", почала до нього липнути, і обіймати. Інстинкт самозбереження спрацював миттєво. А треба було поворушити мізками, і хоча б сховатись йому за спину. Ох, яка спина. Час від часу не легше. Ззаду вигляд не гірший ніж спереду. Це провал. Провал у тому сенсі, що нестерпно знаходиться так близько до цього чоловіка. Він гарний з усіх боків, і в усіх місцях, навіть тих, яких Анжеліка не бачила. Але десь у глибині душі захотіла побачити, ну хоч би одним оком, на секунду.

 - У мене немає телефону із собою. Машина приїде за два дні.

- Немає телефону?!... Яка ще машина?

  Він точно дикун.

- А що ти хочеш? Я ж приїхав сюди відпочивати, - він обернувся. - Поки господаря немає… Через два дні, поїдеш до своєї подруги, - усміхнувся, оголивши білі зуби. За його посмішку можна й убити.

 "Анжеліко не дивися на нього. Ти ж сильна. Не дивися, ще зурочиш так витріщаєшся."