Олександр. Її монстр - Влада Калина

Анжеліка не знала, скільки часу вона бігла. Але знала напевно, що вона вже не має сил на цей крос. Дівчина дуже важко дихала, і жадібно хапала повітря ротом. Вона підійшла до дерева і сперлася на нього зв'язаними руками. Нагнула голову. В очах темніло, а в скронях стукало так, що здається мізки вистрибували. Це, напевно, стукали мізки, і просилися на волю. Випустіть нас. А, може, вона їх уже втратила по дорозі? Анжеліка присіла і заплющила очі. На неї дуже боліло плече. І дуже хотілося води. У горлі так пересохло, що язик прилипав до зубів.

Вона просиділа так деякий час, прислухаючись, чи не біжить Толік за нею. І почула якийсь шерех у кущах. Одразу ж підстрибнула. Почала озиратися. Такого страху, вона ще ніколи не відчувала. Навіть коли стрибала з автомобіля на ходу.

 - Вовк? - Почула страшне виття. - Невже тут водяться вовки? Не може бути. А якщо все-таки вовк? Як бути? Можна було залізти на дерево, але зв'язані руки. - А виття не припинялося. - Втекла від одного звіра, щоб прибігти до іншого. Чудово. Краще не вигадаєш.

Шурхіт у кущах ставав все сильнішим. А серце з кожним рухом листя билося все швидше. Але Анжеліка з місця не зійшла. А куди? Ноги тікати вже відмовлялися. А ховатися там не було де. Буде що буде. - Хай краще вовк загризе, ніж потрапити в руки монстру зі скляними оком і протезом. Боже! Невже Бєлов і справді такий? Я звісно ж нічого проти інвалідів не маю, але, якщо він б'є і ґвалтує жінок, то це без мене.

З кущів неквапливо вийшов вовк. Дівчина стояла, як пам'ятник. Але не зводила з нього очей. Вовк тихо гарчав і підходив ближче. Анжеліка за мить згадала все своє життя. Так швидко вона ще ніколи не думала. Притулилася дужче до дерева спиною, а вовк став навпроти і просто дивився. Вона ще ні разу не бачила живого вовка, і не знала, як він виглядає. І краще б не знала і досі.

Дівчина навіть боялася дихати, не те що ворушиться. Але, як це не дивно прозвучить, вовк постояв трохи і втік.

Яке полегшення. Але це не вирішувало основну проблему. Що робити далі? Куди тікати? В який бік? А, на вулиці між іншим скоро почне темніти. 

- Господи якщо ти мене чуєш, то кинь мені якийсь намет, щоб я могла переночувати в ньому. Або кинь мене в чиїсь теплі руки… Маячня. Зі страху таке верзу. Хоча… Другий варіант мені більше подобається.

Анжеліка зробила вдих, видих і пішла в протилежний бік. Щоб не зустрічатись знову з вовком. Але страх нікуди не подівся, і вона постійно оберталася. А раптом у лісі ще є вовки?

Пройшовши ще трохи, дівчина почула якісь звуки. Подібні до того, як хлюпотить вода.

 - Це що струмок? Чи річка? - Зраділа. Тримаючи перед собою зв'язані руки в яких тримала край довгої спідниці, щоб не заплутатися і впасти, побігла на звук. Вона не була впевнена, що це потік води, але дуже хотіла в це вірити. Бо ж так хотілося пити. 

Анжеліка була одягнена дуже скромно, і просто. Непоказна жовта блузка, без одного гудзика. Коли падала з машини, мабуть він відірвався, загубила. Правда вже забруднена і трохи порвана на лікті. Довга спідниця майже торкалася трави, з візерунком, з маленькими квіточками. Вона весь час чіплялася за гілки, що валялися на землі. Анжеліка коли бігла, то притримувала її руками, щоб не впасти.

***

 - Руслан! - кричав чоловік, обертаючись на всі боки. - Руслан! - знову кричав він. - Де ти?!... Руслан!!!

Він сидів на траві біля озера. Поруч із ним лежала вудка, яка була наполовину закинута у воду. Очевидно, він намагався щось впіймати. Щоб дістатись озера, треба було спуститися з невеликого пагорба, внизу якого він і розташувався.

Заплющив очі, красунчик ліг на траві. Може мріяв про щось, чи про когось. Може справа не в рибалці, а у відпочинку. На вудку навіть не дивився. Здається, що і задрімав трохи.

 - Що там за шум? - кинувся, швидко сів, і не встиг обернутися, як щось з великою швидкістю скотилося з пагорба, і з вереском ударилося об його спину. - Якого Диявола!!! - тільки й встиг крикнути. Повалився від болю у бік. Цієї секунди чиїсь ноги з шаленою швидкістю пролетіли в нього перед очима. Ледве по носі не вдарили. Все так швидко сталося, що чоловік, тільки прийшов до тями, коли побачив в озері дівчину. Вона впала у воду і заплуталася в його вудці.

Зарудна кричала, волала. Чоловік тільки зміг розібрати її слова: "Господи, як холодно". Вона якось намагалася підвестися з води, бовтаючись і лякаючи всю рибу.

Він не міг на це дивитися. Адже волосінь з вудки намоталася їй на гудзик блузки. Дівчина стояла вся з ніг до голови мокра. Волосся впало на обличчя і закривало його. Вона стояла зі зв'язаними руками, і на ній висіла його вудка. Тільки зараз чоловік помітив ці її зв'язані руки. 

"Який жах. Що вона тут зв'язана робить?"

Таке враження, що Анжеліка з неба впала, і прямо йому на спину. Вона підняла зв'язані руки та забрала волосся з обличчя. Дивилася на чоловіка, смикаючи за волосінь. Намагалася розплутати.

Він збентежено схопився з місця і теж не зводив з неї очей. Таке враження, що він не вірив своїм очам, коли побачив її. Наче дивився на привид. Потім поволі почав наближатися.

 - Ти як тут… - з нерозумінням у голосі, спитав він. - Що тут робиш? - ступив у воду. Він був босий. Штани закачені до колін. І було видно сильні, спортивні ноги, неначе у футболіста.

Чоловік був ще й без сорочки. Анжеліка не зводила очей з його торса. Ще ніразу їй не зустрічалися такі сильні, гарні чоловіки.

Прекрасно. То монстр на шляху, то Ангел. Який різноманітний цей світ.

І сам чоловік був не малий. Коли став перед Анжелікою, то дівчина була йому до грудей. Від такого точно вже не втечеш. Не те, що кволий, щуплий Толік.

Він, як гора не обійти, не перестрибнути. Широченна шия, сильні плечі, так і притягували до себе. Був схожий чимось на тілоохоронця-красунчика. 

 - Я ... я … Зарудна Анжеліка, - посміхнулася дівчина. Її сіро-блакитні очі розширились.

 "Йому обов'язково бути таким красенем?"

 - Ну і що ти тут робиш Зарудна Аежеліка?!