Олександр. Її монстр - Влада Калина

Який чорт забирай у нього сексуальний голос. Анжеліка зробила крок на зустріч. Хотіла вийти з озера, та незнайомець узяв її за зв'язані руки. Так подивився, що дівчині захотілося не тільки сказати, що вона тут робить, а й розповісти про всі свої секрети та таємниці. Та що там розповісти - прошепотіти йому на вухо.

Анжеліка на секунду уявила, як вона торкається мочки його вуха, і засоромилася. Такі дурні думки вперше відвідали її голову. Від цього їй ставало ніяково.

 - Я тут лісом бігаю, - не відводила погляд від його темних, як ніч, карих очей. Анжеліка ще ніколи не бачила таких загадкових та прекрасних очей. Якась таємниця ховалась за цим поглядом. Таємниця, яку хотілося розгадати. 

 - Бігаєш?! - обернувся, подивився, так ніби чекав ще когось. - Правду кажи, - продовжував тримати за руки. Стільки ніжності було в його дотику, стільки тепла. Анжеліці здалося на мить, що вони знайомі цілу вічність. А може, були знайомі в минулому житті? Було б чудово, якщо будуть разом і у майбутньому.

Чоловік дістав розкладного ножа з кишені штанів. Дівчина побачила це і смикнулася. Злякалася. Ще невистачало, щоб її зарізали. 

- Чшш. Тихо, - спокійно так без нервів, попросив він. - Не ворушися, якщо не хочеш, щоб я тебе поранив. - Він відрізав мотузку на руках. Їй аж полегшало.

 - Нормальні люди ходять у ліс із ножем. Я це запам'ятаю, - прошепотіла собі під ніс. Дівчина поволі пішла до берега.

- Нормальні люди, не падають іншим людям на голови - це теж запам'ятай, - відповів він, почув її слова. Взяв свою вудку і потяг до себе. Анжеліка ойкнула і знову впала у воду. - Вибач! Забув! - підбіг до неї. Взяв за талію та допоміг підвестися.

" Господи, яка гарненька", - думав, притискаючи до себе. Навіть відпускати не хотів. 

- Вибачте, але можете мене не лапати! - за секунду вирвалася з його рук відійшла на крок. - Я цього не люблю. Краще не чіпайте мене.

Він усміхався хитаючи головою. Мабуть вважав її ненормальною. Так дивився… знаєте, іноді так дивляться на ідіотів. Жах! 

Незнайомець спокійно підняв руку і витягнув з її волосся листочок. Доторкнувся до її грудей. Соски від холодної води, затверділи та випирали з блузки.

"Бог мене почув, і кинув у гарні, теплі руки?" - думала вона. - "А, може, все-таки краще намет?" 

- Хто вам дав право чіпати мої груди? Збоченець. - Зробила хрест із рук на своїх грудях, щоб він туди не дивився, і боронь Боже не ліз більше. Дівчина спробувала відійти ще дальше, але незнайомець спіймав її і притис до себе, не відпускав. Він важко дихав, а його дотики були тортурами, дуже приємними тортурами. Потім чоловік ножем розрізав волосінь, обмотану навколо гудзика.

- Я не до грудей ліз, просто хотів волосінь забрати, - зробив крок назад. 

- Я… Вибачте, я просто не те подумала. Який сором. Вибачте.

- Вибачаю, - сухо відповів, склав ніж і поклав назад в кишеню. - Що, були вже неприємні випадки?! - запитав він.

- Які випадки?!

- Хтось приставав проти твоєї волі?

- Яка різниця. - А навіщо розповідати незнайомцю про ті жахливі, як він каже "неприємні випадки."

- Ясно 

- Вибачте мене, я спіткнулася і впала ... прикотилася сюди. Ви мені допомогли.

- " Ти".

- Що?!

- Кажи мені " Ти". Добре?

- Як вам буде завгодно… Тобі.

 Анжеліка присіла на березі. Вона взяла до рук свою спідницю і почала викручувати її. Дівчина не вставала. Не було сили. Потім охопила руками довге мокре волосся і теж почала викручувати. Їй із голови не виходив дотик незнайомця. Який стояв навпроти і дивився. От так тупо дивився. Аж ніяково стало! Його холодний і наполегливий погляд просив хоч якихось пояснень. Він дивився впритул і чекав чогось. Ніби запитував: " Розказуй дівко, що ти забула в цьому лісі?"

 - Я втекла від одного недоброго чоловіка, - набиралася сміливості, щоб розповісти все. Може цей чоловік зможе їй допомогти, і підкаже, як вибратися з лісу.

 - Навіщо? Він тебе ображав? - Запитав і далі стояв не рухаючись. Нуль емоцій на обличчі.

- Ні. Поки що до цього справа не дійшла. Але він мене хотів відвезти до монстра, - сказала, а потім подумала, що ніхто в це не повірить.

 - Монстра?! - засміявся. - Цей так званий мостр живе десь тут у лісі?! - ця ідіотська посмішка і недовіра у погляді, так бісила Анжеліку. Він явно не вірив. Чорт!

- Десь тут його дім. - Продовжувала відповідати на його запитання, хоч і видно було, що незнайомець насміхається з неї.

- Не бачив я в наших краях монстрів, тим паче в цьому лісі.

- Ти не зрозумів! - крикнула вона. Дістав своїми насмішками. - Монстр - це людина.

 - Зізнайся чесно, ти щось куриш? - красень підійшов ближче і присів.

 - Що?! - Анжеліка відсунулася подалі. - Я цим не промишляю... Мій брат, продав мене якомусь чоловікові. Він старий збоченець без ока, без ноги і без совісті. Він справжнісінький монстр, який ґвалтував усіх своїх дружин, бив їх і вбивав.

 - Серйозно?! - все ще не вірив він, якось так усміхнувся з недовірою. 

- Я не жартую. Він монстр, і я не хочу стати його черговою жертвою. - Розвела руками. Підвелася. - Не хочу.

 - Добре. Ти кажеш, що монстр - це людина, то в нього ж мабуть є ім'я? 

  - Брат казав, що його звуть ... як там його… Олександр…Олександр Бєлов.

 - Хто?! Бєлов?! - Схопився з місця немов ошпарений. - Бєлов?!

 - Ти його знаєш?! - Анжеліка побачила в його очах жах і нерозуміння. - Знаєш?!

 - Так. - Чоловік замовк. - Знаю. Але… Але він не монстр.

 - Ти хочеш сказати, що він не поганий? - Дівчина важко дихала. Її груди виднілися з блузки де не було гудзика, піднімалася і опускалася. А незнайомець вирячився туди. Якось їй стало ніяково.

 - Не такий він і добрий, але точно не монстр.

 "Він його хвалить? Монстра? Що за нісенітниця?"

 - Ти просто не хочеш мене лякати. Я знаю, що він монстр. І якщо я колись потраплю йому до рук, то щось із собою зроблю. Чуєш? Він мене не ґвалтуватиме, - крикнула. - Я вб'ю себе!!!