Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

− Якому свідкові? – підозріло уточнюю я. Несподіване питання, однак.

– Будь-кому, хто зможе засвідчити, що ти добровільно моя, – обтічно відповідає мій хитрозроблений майбутній чоловік.

− Стривай-стривай, ти що зараз шукаєш привід мене на суд завтра не взяти? – обурено уточнюю, відсуваючись.

– Ні. Якщо вже обіцяв, то візьму. Я шукаю спосіб якнайшвидше дотриматися всіх формальностей і нарешті зробити тебе своєю, – чую я чесну, але трохи оглушливу відповідь. – І на суді тобі буде безпечніше, як моїй пов'язаній.

– Тобто… ти прямо зараз хочеш… приступити до злиття?

Він же не це мав на увазі? Чи це?

− Не прямо зараз. Спочатку все-таки потрібно провести церемонію згоди. Це хоч і формальність, але в нашому випадку точно необхідна. І для цього потрібен хоч один свідок, – абсолютно серйозно повідомляє мені Арід, дивно повівши головою, ніби слухаючи когось. – Ти не відповіла, Васю. Ти готова до цього зараз?

− Ти просто неможливий, − виривається в мене емоційно. – Готова. Я слів на вітер також не кидаю.

– Знаю. І дуже ціную, − цілує він мене в губи. − Моя незрівнянна і чудова майбутня імператриця.

− Ти знущаєшся, так? − пирхаю, ховаючи обличчя у нього на грудях.

– Допомагаю тобі до цього звикнути, – уточнює безсовісний. І чого він усміхається без кінця? Прямо світиться задоволенням.

− Я правда, не впевнена, що впораюся з цією роллю... імператриці, твоєї дружини − зізнаюся все-таки. − Це занадто... Я ж проста дівчина. Студентка. Журналістка. Аж ніяк не аристократка. А що як я осоромлю тебе випадково? Ну, яка з мене імператриця?

– Для мене найкраща. Не бійся. У тебе буде і час, і можливість усьому навчитися. З твоїм розумом, рішучістю і кмітливістю це не складе для тебе великої проблеми, − я відчуваю, як губи Аріда притискаються до мого чола. І по спині він мене гладить ніжно. Так добре зараз, що хочеться зупинити час. І насолоджуватися.

А ще приємно, що він у мені настільки впевнений. Навіть більше, ніж я сама, як виявилося. Надто вже великий рівень відповідальності, який я на себе добровільно приймаю. Але ж пізно рипатися. Дати задній хід мені ніхто не дозволить. Та й сама я собі цього не дозволю. Якщо прийняла Аріда і свої почуття до нього, то все інше прийде.

Варто про це подумати, як з боку кімнати долинають чиїсь кроки. А потім іронічне:

− От ніяк не очікував, що мене сьогодні на побачення третім покличуть. Чим можу допомогти, ваша величносте?

Арід з досадою зітхає і разом зі мною повертається до того, хто прийшов.

Він стоїть в отворі скляних дверей, за якими видно вітальню, і з цікавістю нас двох розглядає. А я навіть без маски, за голосом і манерою говорити, впізнаю того самого вишневоокого брюнета, що був з Арідом на аукціоні. Як же його… Шад, здається.

− Точно не тим, на що ти сподіваєшся, − зауважує Арід. − Проходь, у мене до тебе прохання. Васю, дозволь відрекомендувати тобі Рошада Лаймаре, принца і майбутнього маліксара Лайтазі.

Лайтазі? Принц? Майбутній маліксар? А як же тоді… отже, після суду Хасмієру вже точно не правити? Словами не передати, як я цьому рада.

– Здрастуйте, Шад… тобто Рошад, – вітаюся трохи розгублено, теж розглядаючи куарда, що впевнено наближається до нас.

− О, чарівна фуента мене запам'ятала і навіть впізнала, − розпливається в привабливій усмішці чоловік, підходячи до нашого столика і сідаючи на вільний диван. – Радий нашій новій зустрічі, Василино.

– Навзаєм, – цілком щиро усміхаюся у відповідь. І відчуваю, як міцніше стискаються навколо мене руки Аріда. От ревнивець.

− Шад, Василина погодилася стати моєю пов'язаною. Я хочу, щоб ти провів для нас церемонію згоди, – приголомшує він свого гостя.

І мене теж приголомшує, якщо вже чесно. Не думала, що так швидко все вирішиться.

– Ем… несподівано, – хмикає той. – Для мене, звісно, ​​велика честь. Можу поцікавитись, чому я?

− По-перше, бо ти зараз тут, у палаці. По-друге – ти нащадок одного із найсильніших панівних домів нашого світу. І по-третє – твоя репутація та принципи говорять самі за себе, і я тобі довіряю достатньою мірою, щоб звертатися до тебе з особистими проханнями, – вичерпно пояснює Арід. – То що, можемо ми розраховувати на твою допомогу?

– Звісно, я з великим задоволенням, – киває Шад. Окидає нас двох виразним поглядом. − Коли розпочнемо?

− Зараз, − посміхається вдоволено Арід. Його емоції відчуваються так гостро та приємно, що я вже й сама починаю горіти нетерпінням. І дійсно, чого тягнути, якщо все між нами вже вирішено?

Вийти заміж у променях заходу сонця, ширяючи над величезним прекрасним містом... це красиво. Жаль тільки, сестри поруч немає. Але, відчуваю, нам з Арідом скоро стане не до решти світу.

− Ну так. Що це я? З такою ласою обраницею час даремно гаяти не можна, − розпливається в лукавій усмішці принц Лайтазі, підводячись з диванчика. – На урочистості хоч запросіть, ваша імператорська величність?

– Обов'язково. Усі офіційні урочистості будуть після суду. І ти офіційно запрошений.

От не впевнена, що рада цій новині. І я не запрошення Шада маю на увазі. Але... могла б і здогадатися, що імператори без урочистостей не одружуються.

Арід дбайливо допомагає мені встати й сам підіймається слідом.

Тримаючись за руки, ми виходимо з-за столу до Шада, який уже чекає на нас на середині тераси. Арід бере мене за другу руку, повертаючи до себе. Ми застигаємо так, дивлячись один одному у вічі. І попри всі мої побоювання, у серці справді більше немає сумнівів. Не лише я його тепер. Цей чоловік мій. Відчуваю це всім серцем. І я не відмовлюся від нього більше ні за що на світі.

− Ваша величносте, імператор Арід Мігуель Занагар, чи усвідомлений ваш вибір? Чи готові ви шанувати цю жінку, дати їй свою силу, захищати її, дбати й берегти? – урочисто запитує Шад.

– Так! – звучить тверда відповідь.

− Сьєро Василина, чи згодні ви пов'язати своє життя з цим чоловіком? Шанувати його волю, дарувати енергію та тепло, дати продовження його роду?