Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– У нас… побачення? – питаю я трохи приголомшливо, роздивляючись і непрозору пляшку у відерці, і незапалені поки що свічки.

− Можна і так сказати, − киває Арід, вручаючи мені букет ніжно-кремових троянд і сідаючи поруч, замість того, щоб зайняти окремий диван. Обіймає мене, притискаючи до себе. – Мені хотілося побути з тобою, поспілкуватися, обговорити все, що ще між нами нез’ясоване. Знаю, що звичайна вечеря удвох на особистій терасі не зовсім те, на що очікує дівчина від першого побачення зі своїм обранцем. Сподіваюся ти пробачиш мені сьогодні бажання насолодитися твоїм товариством особисто?

− Мені все подобається, − запевняю я абсолютно щиро, вдячно посміхаючись. – І я дуже ціную, що ти сьогодні відклав усі справи, щоби провести зі мною час. Мені теж хочеться побути з тобою віч-на-віч і поговорити, щоб ніщо не заважало. Тут чудово. І дякую за квіти, вони дуже гарні.

− Нема за що, маленька. Я радий, що ти поділяєш мої бажання, і буду щасливий втілювати твої, − його пальці гладять моє плече, а осяяні синім сріблом очі уважно спостерігають за тим, як я схиляюся до ніжних бутонів троянд. – Якщо не заперечуєш, я велю подати нам вечерю.

Я, звісно, не заперечую. І невдовзі на терасі з'являються слуги з тацями. Нам наливають у келихи вина. А мої квіти ставлять у велику вазу.

Весь цей час Арід сидить поруч, обіймаючи мене і мовчки перебираючи мої пальці з задумливою усмішкою.

− Зізнаюся, я побоювався, що ти сприймеш новину про мій титул набагато гірше, − вимовляє він, коли ми нарешті залишаємось одні. − І готувався до того, що ти або спробуєш втекти, або надовго закриєшся від мене.

– Можливо так би й було, – хмикаю ніяково. − Але в мене є старша сестра, яка так якісно струсонула мені мозок після того, як ти вчора пішов, що там все перевернулося з ніг на голову, і тепер я можу скласти всі свої життєві настанови в більш правильному порядку.

− Хм. І як вона це зробила? Поділишся? − зацікавлено схиляє голову набік Арід.

 – Не певна, що хочу це робити. Розповідати, знову переживати… – зізнаюся, знизавши плечима.

− Можеш просто показати, − взявши за підборіддя, Арід змушує мене подивитися на нього. Гладить ніжно щоку. Цілує куточок губ.

Показати? А чи потрібно?

− Навіщо тобі? − танучи від його ласки, шепочу тихо. − Це лише неприваблива правда про моє дитинство, з якого, як виявилося, я винесла купу комплексів і безглуздих установок.

− Мені цікаво все, що стосується тебе. А якщо це ще й дозволить краще розуміти твої переживання, то тим паче, – повідомляє він з упевненістю. І велить м'яко: − Покажи мені, Васю.

Замість відповіді я підіймаю на нього очі, дозволяючи зловити мій погляд. Може, й дійсно краще буде, якщо він сам побачить, що саме не дає мені спокою? Не все я можу висловити словами. Не все сама до кінця усвідомлюю. Розумію, що таким чином певною мірою перекладаю на Аріда відповідальність, але мені так шалено хочеться його підтримки. Так хочеться спертися. Адже знаю вже, що не зможу втекти від нього. Що пропала остаточно, що потребую його, можливо, набагато більше, ніж він мене, і можливо занадто наївна, чекаючи любові від куарда, але…

− Це не так, маленька, − відпускаючи мій погляд і думки, вимовляє Арід, притискаючи мене до своїх грудей. − Ти мені потрібна, як повітря. Тільки ти. Я люблю тебе, Васю.