Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– Рівні будуть. Сильніше, ні, – похмуро повідомляє Арід.

− Отже, екран Ааму вони не подолають, вірно? – підіймаю брови. – І ти будеш поруч. Я з тобою нікого не боюсь.

Хмикає Рок. Похмуро буравить мене поглядом мій коханий куард, явно підбираючи вагомі аргументи проти.

− Я зможу це зробити, Аріде. А ти обіцяв, що рахуватимешся зі мною та моєю думкою, – звужую очі. – Чи передумав? Тобі потрібна я, чи безмовна батарейка?

Знаю, що граю не зовсім чесно. Але не лише йому мною маніпулювати.

− Мабуть, я піду, − іронічно посміхаючись, підіймається з крісла Рок. − Удачі в таких нелегких перемовинах, друже.

− Я тобі це пригадаю, Рок, − похмуро кидає йому вслід імператор, проводжаючи друга очима.

І от ми залишаємось одні. І знову між нами повисає напружене мовчання. Я бачу в погляді чоловіка, котрий прямо зараз все міцніше й міцніше стискає мене у своїх руках, зовсім не райдужні емоції. Він злий. Дуже злий. І тривожиться. Напевно, вже вираховує в думках, куди б він мене закрив, щоб було по-його.

− Васю, ти не повинна цього робити, − вимовляє нарешті. − Я цілком можу виграти цю справу і без залучення тебе як свідка.

– Але я маю це зробити, – обіймаю його за шию. Заглядаю у вічі. – Не тому, що не вірю у твою здатність мене захистити від цієї справи та виграти її без мене. Я знаю, що ти можеш. Впевнена на всі сто відсотків, що ти всіх там розкатаєш. Але я не можу залишитися осторонь. Будь ласка, дозволь мені допомогти.

Кілька хвилин він похмуро мовчить, зважуючи свою відповідь. І я буквально відчуваю, як у моєму коханому йде найжорстокіша боротьба між інстинктами та голосом розуму.

− Добре. Я дозволю тобі свідчити в суді, якщо для тебе це так важливо. Але спочатку хочу почути, що ти вирішила залишитись, – приходить до внутрішнього компромісу мій куардистий тиран.

− Це шантаж? – звужую грізно очі.

– Це перемовини, Васю, – усміхається він.

− Ах перемо-о-овини?

То он він як? Ну добре. Я теж так можу.

− Окей, я справді вирішила залишитися в Занагарі, − повідомляю з найсерйознішим виглядом і старанно вдаю, ніби навіть не здогадуюсь, що він не зовсім це хотів почути.

– Тільки у Занагарі? – примружується Арід невдоволено.

Ага. Дехто обманувся у своїх очікуваннях? Ну так і я ще нічого до пуття не почула, з того, що хотіла.

− А що? Потрібно ще десь? – і очі робимо великі й невинні-невинні.

І тут у погляді мого куарда з'являється розуміння. Так-так, я теж вмію торгуватися.

Посміхаючись, він хитає головою. Дивиться на мене з тим дивним виразом, від якого у мене мурашки та метелики.

− Добре. Цей етап перемовин за тобою, моя солодка. Але оскільки нам ще багато чого потрібно обговорити, пропоную переміститися для цього в більш комфортні умови.

– Якщо ти про ліжко, то я заперечую, – одразу попереджаю, наслідуючи його діловий тон. – Поки не обговоримо всі питання, жодного ліжка.

− Маленька, повір, без ліжка теж багато чого цікавого можна зробити, − підступно посміхається мій персональний спокусник. – Я тобі обов'язково покажу.

І от чому я навіть не сумніваюся?

− Ти чудово розумієш, що я маю на увазі! – спалахую рум'янцем. Ну коли я вже навчуся не червоніти від таких розмов із ним?

– Розумію, Васю. І згоден, що нам справді треба спочатку поговорити. Ходімо, я маю для тебе невеликий сюрприз.

З цими словами він допомагає мені підвестися з його колін, сам підводиться слідом, і за руку веде до дверей, прихованих у глибокій ніші між двома масивними книжковими шафами.

− Сподіваюся, він не такий же приголомшливий, як той, коли я дізналася, що ти імператор, − мимоволі виривається в мене смішок.

– Ні. Це був мій найстрашніший секрет, – з усмішкою запевняє Арід, прикладаючи руку до панелі замка. І через кілька секунд штовхає двері, відчиняючи її. − Не лякайся, тут незначне просторове викривлення, щоб не йти через половину палацу.

– Куди не йти?

Переступивши слідом за ним поріг і відчувши знайомий стан переходу, я з цікавістю оглядаюся навколо. Ми опинилися у великій кімнаті, швидше за все, вітальні, оформленій в пісочних, графітових і синіх тонах, досить затишній, попри розміри, і явно чоловічій.

− У наші покої, − приголомшує мене Арід новою новиною.

– Наші? А-а-а-а…

– Ні, Васю. Окремо ти жити не будеш, – відповідає на моє невисловлене запитання його деспотична величність. − Ти моя жінка, навіть якщо ще не вирішила все до кінця. І спати ти будеш зі мною в моєму ліжку. Точніше у нашому, від цього дня.

Я б може й заперечила щось, але доводиться визнати, що сенсу в цьому все одно немає. Сама страшенно тужила без нього вночі, тож чого тепер відмовлятися? Очевидно ж, що навіть якщо я відвоюю собі окрему спальню, все одно спатиму з ним. Тож… хай будуть наші, хоч мені й незвично таке визначення. Судячи з усього, час звикати до всього цього «ми» і «наше».

Та й навіщо сперечатися через дрібниці? Краще зберегти сили для більш серйозних питань.

– Твій сюрприз – це спільні покої? – зі вдаваною незворушністю цікавлюся я в Аріда, котрий тепер з загадковою усмішкою спостерігає за мною.

− Ні, звісно, − м'яко обійнявши за плечі, він повертає мене до величезного панорамного вікна та виходу на терасу. − Спільні покої – це просто факт. Сприймай його як належне. А сюрприз чекає на тебе он там. Принаймні, перша його частина. Ходімо.

Столик, накритий на двох, м'які затишні диванчики, я помічаю одразу, як тільки ступаю на терасу. Звідкись ллється ніжна приємна мелодія, зачіпаючи найпотаємніші куточки душі. У повітрі витає вишуканий аромат квітів. А перед нами відкривається неймовірно прекрасний вид на місто.

Попри ранню зиму, тут зовсім не холодно, і мені цілком комфортно в одній сукні. Відчуваючи, як тріпочеться в грудях моє безповоротно закохане серце, я дозволяю Аріду підвести мене до одного з диванчиків і всадовити на нього.