Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
А потім настає і моя черга.
Спираючись на простягнуту мені руку, я опускаю ноги на землю і підводжуся, намагаючись зробити це якщо не елегантно, то хоча б не незграбно. Навіть брехати собі не буду, що мені не хочеться справити враження. Хочеться. Ще й як хочеться. Що я, даремно, півдня витратила на свій зовнішній вигляд?
Ми опиняємось так близько один від одного. На мою талію опускається його долоня, притягуючи ще ближче. А мої руки самі собою злітають вверх, щоб лягти йому на груди. Не для того, щоб відштовхнути. Зовсім не для того.
– Доброго дня, Васю, – чую я над головою, не наважуючись чомусь підняти погляд на Аріда.
Сама не очікувала, що так боятимуся. Що стоятиму в його обіймах і розглядатиму ґудзики мундира, замість того, щоб подивитися прямо в очі чоловікові з яким стільки всього пережила разом.
− Здрастуйте, ваша імператорська величність, − бурмочу, приймаючись смикати один із тих самих ґудзиків.
І чого це його груди починають у відповідь трястися? Потішається з мене, так?
− Ох, крихітко. Як же я скучив за тобою, – заявляє все ще мій куард. − Не подивишся вище?
Може й подивлюсь. Потрібно вже якось себе в руки брати. Та й це його звичне «крихітко» трохи допомагає мені подолати безглузду ніяковість. Все ж таки це Арід. Хоч і імператор.
Він посміхається. Дивиться так захоплено та ніжно. Що я… так-так, просто тану, як морозиво на сонці.
− Я теж скучила, − зізнаюся, хоч і не збиралася цього робити. Але як тут устояти, коли він перший почав?
− Ти неймовірно прекрасна, Васю. Я сам собі заздрю, – усміхається звабливо, схиляючись. Цілує ніжно в губи, притискаючи до себе ще міцніше. А потім не встигаю я й оком змигнути, як він підхоплює мене на руки.
− Що ти робиш? − скрикую, обіймаючи його за шию.
− Збираюся наслідувати вашу земну традицію і віднести свою наречену у свій палац на руках, щоб він став і твоїм домом, − абсолютно серйозно заявляє Арід, прямуючи до тих самих сходів, на яких я його помітила.
Краєм ока помічаю, що Рок чемно пропонує Ааму лікоть, і дівчинка навіть погоджується на цей лікоть спертися, після чого вони удвох йдуть за нами.
− Наречену, отже? Ти так певен, що я вже згодна нею бути? – з дещо перебільшеним обуренням цікавлюся в імператора, що надто вже вдоволено посміхається.
− Поки ти думаєш, ніхто не заважає мені тебе нею вважати, − незворушно відповідає Арід, продовжуючи свій шлях.
І мені чомусь зовсім не хочеться з ним сперечатися. Адже розумію вже, що це лише справа часу, коли він мене вмовить остаточно. Можливо вже сьогодні, якщо скаже мені те, чого так просить моя душа. Якщо розвіє мої останні страхи та сумніви.
– А у вас теж вірять у домовиків? – невинно питаю, коли мене вже проносять через величезні двері парадного входу до просторої зали, назви якої я не знаю. Доведеться і це вчити.
Мені дуже багато чого доведеться вчити. І назви приміщень палацового комплексу це найменше, з чого варто розпочати. Аж страшно, якщо уявити.
– Хто такі домовики? − спантеличено питає Арід, кинувши на мене зацікавлений погляд.
– Мої предки вірили, що в кожному будинку живе домовик, це така невидима сутність, що охороняє домівку та сім'ю, – пояснюю, поклавши голову йому на плече. Ну, хороше ж так, нащо відмовляти собі в задоволенні? – Вважається, що домовик дуже не любить чужинців. Звідси й звичай переносити наречену через поріг. Щоб вона не своїми ногами прийшла, а одразу з'явилася у будинку, як член сім'ї.
− Хм, цікаві вірування. Щось у цьому є, мабуть. Якщо припустити, що за цього вашого домовика приймали якийсь енергетичний слід поколінь, що живуть у будинку… – задумливо видає Арід.
Як я це люблю в ньому, виявляється. Адже всьому пояснення знайде.
− Я теж багато чого люблю в тобі, маленька, − посміхається мій куард, приголомшуючи мене визнанням, вкрай близьким до того, що мені так хочеться від нього отримати.
Я навіть голову підіймаю, щоб подивитися на Аріда і переконатися, що мені не почулося, але не встигаю нічого запитати, бо двері, до яких ми в цей момент прямуємо, відчиняються самі й назустріч нам виходять пара куардів. Високий брюнет років тридцяти, і гарна красива куарда, трохи старша на вигляд, яка тримається за лікоть свого супутника.
− Ваша величність, − задоволено усміхається чоловік, помітивши нас. – Ми вас шукали, щоб повідомити, що моя матінка прийняла вашу пропозицію.
Що? Яку пропозицію? Він ще комусь зробив пропозицію?
− Бути наставницею вашої підопічної, а не те, про що напевно встигла подумати ваша обраниця, − випереджає всіх ця сама матінка, стримано посміхнувшись. – Вітаю, ваша величносте. Адаміре Шаєра. Сьєри.
− Вітаю, сьєро Естері, − зупиняється Арід, окинувши її супутника вбивчим поглядом. − Я радий, що ви не тільки погодилися, а й прибули так швидко до Соледи.
− О, за останнє варто дякувати Ренаду, − відповідає нам вона, поплескавши долонею по передпліччю сина. – З його манерою керувати карнотою, я й оком не встигла змигнути, як опинилася у столиці.
− Вашому сину я обов'язково віддячу, − рівно повідомляє Арід, і щось мені цього сина навіть шкода стає. Переконавшись, що Рок підвів до нас нашу руденьку, вимовляє стримано: − Вася, Ааму, дозвольте представити вам адаміра Ренада Вієру та його матінку сьєру Естері Вієру. Яку, як ви вже, напевно зрозуміли, я попросив стати наставницею для тебе, Ааму.
− Доброго дня. Дуже рада знайомству, − чемно посміхаюся, відчуваючи незручність від того, що дехто навіть не думає мене відпускати. Ще й притискає до себе сильніше.
Особливо, коли мене з неприхованим інтересом і цікавістю починає розглядати цей самий Ренад. І стільки злих ревнощів в моєму куарді тепер вирує, що я про всяк випадок починаю гладити його потилицю, ніжно перебираючи волосся.
Та твоя я, тільки твоя.
Збентежено киває Ааму, уважно вивчаючи нових знайомих.