Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– Ти… Ти кажеш це, бо прочитав мої думки? – мені здається, ніби моє серце зараз проламає грудну клітку, так сильно воно калатає. − Бо я хотіла це від тебе почути, перш ніж озвучити своє рішення?

Не пам'ятаю, щоб я думала про це… тоді, коли Арід читав мене, але хтозна, наскільки глибоко він міг зазирнути в мої думки. Мені до божевілля, до крику хочеться вірити. Йому нема чого брехати, правда ж? Куарди ж не брешуть так прямо...

Боже, я зараз помру від хвилювання. Мені страшно підвести голову та подивитися на нього. І так болісно солодко, що аж дихати важко.

− Я кажу так, бо це правда, − з досадливим смішком відповідає мені Арід, цілуючи мою маківку. − Твої думки вплинули лише на те, що ти це почула саме зараз. Я не планував лякати тебе своїми почуттями так швидко.

− Лякати? − мені зараз не почулося? Здивовано зводжу брови: − Як освідчення в коханні може злякати?

– Коли в коханні освідчується куард, дуже легко, – зітхає мій весь такий загадковий імператор. – Якщо та, кому він зізнається – обережна та недовірлива юна дівчина, яку лякає перспектива бути назавжди пов'язаною з чоловіком набагато старшим за неї, іншою раси та з іншого світу. Ще ця неймовірно приваблива особа боїться бути імператрицею, і донедавна постійно думала про те, як повернутися до рідного світу.

Широко розплющивши очі, я відсторонююся від нього, приголомшено витріщаючись. Він… що намагається мені зараз сказати, що далеко не такий впевнений у моїх почуттях, думках та рішеннях, як здається? Що мої сумніви змусили його сумніватися в собі? Чорт. Я якось під таким ракурсом про все це не думала. − Куард вибирає собі пару на все життя, Васю. І якщо виникає кохання, воно схоже на одержимість, повну залежність, хворобу… теж на все життя, – продовжує розповідати мені Арід. З украй серйозним таким виглядом. − Я вже не зможу відпустити тебе, крихітко. Коли тільки знайшов, ще, можливо, міг, а зараз точно ні. Можу дати час, будь-яку свободу, яку ти тільки хочеш, крім тієї, що від мене, будь-що безпечне для тебе. Можу покласти до твоїх ніг все, що забажаєш. Я тобі, до речі, видавництво купив. Два. Можу здійснити усі твої мрії. Допомогти у будь-якому починанні. Але відмовитись від тебе не можу. І домагатимусь твоєї згоди бути повністю моєю стільки, скільки знадобиться.

Я у відповідь тільки й можу з відкритим ротом очима кліпати. Хотіла зізнання? Отримай, Васько. Тут справді можна лякатися. Маньячно трохи звучить. Але… Але… я зараз, здається, задихнуся від щастя. Мабуть, я теж маньячка. 

Нехай його зізнання дивне і з виразним власницьким відтінком, але до чого ж зворушливе. Такому просто неможливо не повірити. І нехай для когось зі сторони воно, можливо, могло б видатися позбавленням волі й вибору, але я не хочу вже свободи без Аріда і сама всім серцем обираю його. Для мене все ідеально. Бо я довіряю і знаю, що він мою довіру не підведе. Впіймає, якщо я стрибну. Про яку свободу взагалі йдеться, якщо через страх і комплекси відмовляєшся від того, кого любиш і найбільше на світі хочеш?

− Не треба нічого добиватися, − шепочу хрипко, дивлячись йому в очі. − Мені потрібен тільки ти. Можна без решти всього.

І перша цілую його, вкладаючи в цю ласку всю свою ніжність і любов до цього незбагненного чоловіка. Обіймаю за шию, зариваючись пальцями в коротке волосся на потилиці. Проводжу язиком по чуттєвих губах, із захопленням насолоджуючись тим, що мені поки що дозволяють вести в цій грі.

А наступної миті Арід з тихим риком стискає мене у своїх руках, повністю перехоплюючи контроль. Вривається в мій рот язиком, завойовуючи, підкоряючи. Проводить по хребту долонею, другою зминає спідницю, обхоплюючи моє стегно, трохи вище за мереживний край панчохи.

− Солодка моя, скажи це, − вимагає, обсипаючи поцілунками моє обличчя.

– Що? − задихаючись, закидаю голову, відкриваючи свою шию його пестощам.

− Що любиш, що моя, − гарчить Арід, притискаючись ротом до мого горла. Обхоплює всією п'ятірнею мою потилицю, змушуючи знову подивитися у вічі. – Я хочу це почути, Васю.

– Люблю. Твоя, – видихаю зі стогоном, облизуючи пересохлі губи. – А ще хочу. Дуже. Давай уже закінчимо перемовини.

- Ні, маленька. Я хочу ще щось у тебе спитати, – хрипко повідомляє мій куард, буравлячи мене полум’яним поглядом. − Ти станеш моєю пов'язаною?

Я завмираю, хапонувши ротом повітря… Розгублено дивлячись на нього у відповідь. Не знаю, чому мені так складно переступити цей останній рубіж. Просто сказати точне «так». Чому я можу віддати йому всю себе, не уявляю свого життя без нього, але боюся цього злиття? Наче боюся втратити себе… Але ж цього не станеться. Так, він диктатор ще той, але ж обіцяв прислухатися. Що мені, розуму не вистачить свої позиції відстояти?

Очі Аріда темнішають, я бачу… відчуваю, що дошкуляю йому своїм мовчанням. Що б він не казав, скільки часу б мені не давав... йому потрібна я повністю. Можна, звісно, ​​нагадати, що він мені час обіцяв, але що змінить цей час? Я або люблю, або ні. Або з ним, або ні.

− Так, − вимовляю, ніби над прірвою стрибаю, покладаючись лише на те, що він не впустить.

Арід застигає здивовано, наче й не чекав від мене такої відповіді. І в сизій синяві його очей все сильніше спалахує голодне полум'я.

− Повтори, маленька, − оксамитово велить він, притягуючи мене до себе, і майже торкаючись губами губ. – Я хочу відчути твою згоду. Насолодитися цим.

– Так. Я стану твоєю пов'язаною, − вимовляю вже набагато впевненіше, широко посміхаючись. – За умови, що всі твої обіцянки були щирі, звісно. Я не Соля. Слухняної дружини з мене не вийде.

− За сумніви в моїх словах покараю, солодка, − суворо обіцяє мій вже справжнісінький наречений. Правда його задоволена і навіть тріумфальна усмішка зовсім псує все враження від суворих інтонацій. − Я вже казав, що ти потрібна мені така, як є. Саме ти, − цілує мене в куточок губ. – Скажи, Васю, а ти готова зараз підтвердити свою згоду при свідкові?