Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Я бігла знайомими коридорами, мов ошпарена. Самій не вірилось, що я побачу його.

Як він? Чи ранений? Може, щось болить? Або він злиться на мене!?

Безліч питань у моїй голові змушували гнатись ще швидше, через що я отримувала вигуки від Хелен про те, як вона шмагатиме мене палицею. Нехай так, зараз головне зустрітись з Густавом.

Опинившись біля дверей його покоїв, навіть не роздумуючи відштовхнула руку одного зі стражників та вихром залетіла до покоїв.

Серце шалено гепало по грудям, та варто було побачити посеред кімнати його... сльози радості почали накочуватись на обличчя.

Він стояв біля столу, мляво посміхався та розв’язував шнурівку на сорочці.

Не довго роздумуючи, миттю кинулась йому на шию, міцно притискаючись до рідних грудей. Я ж... я ж думала, що це кінець. Поїде і не повернеться, або ще гірше — повернеться іншим.

—Я сумував. —тихо шепотів на вушко, зариваючись носом у моє волосся. А я як сумувала... ти тільки б знав. Кожен день лише те й робила, що думала, як він там, з ким, що робить і чи не поранений.

Тихі схлипи почали порушувати тишу, і хоч як би я не намагалась себе заспокоїти, поплакати мені було зараз життєво необхідно. Війна — це ж не жарти. Ось він йде, а через тиждень вже не повертається! І як тоді я б пережила це?

Через пів години я вже з шаленою швидкістю тараторила, розповідаючи Густаву про усе, що зі мною сталось. І про мерзенні вчинки Люція, і про свою першу в житті золоту статуетку, і навіть про те, що шитиму сукні на бал дівчатам. Не знаю, наскільки йому було цікаво мене слухати, але очі палали, вивчаючи кожен мій сантиметр.

—Ось тут я обшию камінцями. Багато хто каже, що це минуле століття, але у вас камінці зустрічаються рідко, тому усе цікаве тільки попереду. —ходячи взад вперед діловито почала уточнювати. —Зроблю пишну спідницю, тугий корсет взагалі викину. Навіщо він? А щее...

Хитро примружилась, сідаючи на коліна Густаву.

—А ще...? —його рука лягла мені на сідниці, доки інша лагідно погладжувала поперек. Ну і як його, такого до чортиків милого, не любити? Сидить, позіхає, робить вигляд що йому цікаво.

—Колір сукні обереш ти.

Це я продумала ще вчора, адже сама хотіла червону сукню, а цей колір під забороною. І я не член королівської династії, аби мені робили виключення.

—Що ж, нехай буде червоний. —коли я вже відкрила рота, аби запитати, з чого раптом, до мене дійшло. Та він же у моїй голові!!!

—Густав, так не чесно! —я ображено надула губи, дивлячись на втомлене обличчя принца.

—Ну, якщо ти хочеш червону сукню, то будь ласка.

—Серйозно? —з новим ентузіазмом запитала, ледь не скачучи на ньому.

—Направимо твою енергію в інше русло. —зіниці Густава стали вертикальними, і я навіть пискнути не встигла, як вже лежала під ним на ліжку.

Палке сплетіння наших язиків, мов дуель, на якій кожен доводив свою ініціативу. Спочатку я вперто стояла на своєму, бодай у поцілунках маючи намір бути головною, але варто його руці трохи надавити на шию, як я відразу ж погнала ці думки геть.

Хочу його. До тремтіння в колінцях хочу, до паморочливості в голові, хочу кожну годину, хвилину, тут і зараз!

Глухий стукіт у двері змусив мене застогнати, мов мученицю на сповіді. Ну і кого там принесло?

—Стримуйте себе, мосьє. —безсоромно посміхаючись, мовив Густав та підійнявся з ліжка. Ну а мені що робити? Йти геть? Так, до речі, не погана ідея. Я ж пообіцяла дівчатам сукні. —Зайди!

Зовсім не привітним поглядом глипнувши на лікаря, який щойно увійшов, я ще більше насупилась. Щось сталось, а Густав мені не розповів?

—Ваша Високість. Мосьє. —не дуже то й повороткий дідусь почав розкладати на столі якісь баночки з мазями, від яких тхнуло за кілометр.

Ну. Ніхто нічого не бажає мені пояснити?

Густав повернувся до мене обличчям і багатозначно округлив очі. Зрозуміло, говорити зі мною ніхто не збирається.

Що ж, гратиму за їх правилами.

Скочивши з ліжка, я вправно зігнулась у поклоні та тихо прошепотіла:

—Гер.

Він. Навіть. Не спробував. Зупинити мене! Ось так і дивився, як я виходжу. Навіщо тоді кликав???

—Орисія, хвала Вогнедишному! Запам’ятай, ось так вриватись до покоїв королівської сім’ї не годиться і...

—Що з ним? —відразу ж перебила її, вп’явшись чіпким, злющим поглядом.

—Ти про що?

—До Густава щойно зайшов лікар. Що з ним таке?

Брови Хелен поповзли вгору, а те, як боязко вона подивилась на двері, дало мені зрозуміти. Знає!

—Що ж, люба наставнице, а чом би не прогулятись? —підхопивши її під руку, силоміць потягла подалі від цього коридору. —А тепер розповідай!

—Отруїли його. Не знаю, хто, але тепер лікар щодня навідується до Його Високості. —стримано пояснила Хелен, а у мене наче серце стиснулось. Ну як так? Його отруїли, а я навіть не знала про це! Саме тому він був таким втомленим, та й я стрибала по ньому, мов на батуті. Охххх Ріша, і за що ти така дурна?

—А зараз з ним усе добре?

—Більш ніж. —жваво закивала головою Хелен, а потім якось таємниче посміхнулась, починаючи виводити мене з палацу. —Ти диви, ще й фавориткою Його Високості станеш. А я після двох тижнів твого перебування тут вже зневірилась.

Ойййй, Хелен, знала б ти, як там насправді усе... Не буду я з фаворитками миритись. Краще вже додому потрапити, ніж ділити коханого з цими... я сказала коханого? Що? Ні, це... Господи, я ж кохаю його!

І зараз залюбки показала, як сильно, але присутність лікаря і стан Густава — як дві досить серйозні перешкоди.

Ех, доведеться пронудьгувати в гордій самоті.

Ми добрели до жіночого корпусу і Хелен відразу ж помахала мені ручкою, скидаючи це на якісь важливі справи. Ну звісно, справи у неї.

В нашій кімнаті вже сиділа Пенні і сяяла, мов сонечко. Чорт, от би й натхнення за клацанням пальців приходило — взагалі чудово. Але на моє щастя, у мене є дві близнючки, котрі швидко, якісно і головне — мовчки виконують усе.