Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

- Ти знову сумуєш одна на терасі?

Підійшов ближче, закутав щільніше в те пальто, усміхаючись своїми неймовірними блакитними очима.

- Ти прийшов все ж таки? Знайшов перехід? – сміялася й сама, не вірячи своєму щастю.

- Так, але перехід відкрився бозна-де, адже одна дуже здібна відьмочка успішно знищила той, який був ближче до тебе. Не питай мене, як я добирався сюди. Було складно. Якби не твій дивакуватий янгол, то, певно, й не знайшов би мою сніжинку серед цих снігів.

- Ти не надовго? – відразу цікавилася тим, що цікавило найбільше.

- Я назавжди, Ліно, - спантеличив її цією відповіддю.

- Але як так? Щось я не розумію нічого.

- Я вже не демон, дівчинко моя, я – людина, - говорив так гордовито, начебто пишався своїм вчинком заради неї. – Я закликав Вітарі позбавити демонської сутності мене самого. Оце поворот, так?

- Ого, Саміре. Але…Ти міг би існувати вічність верховним демоном у демонському світі. Ти ж підкорив собі всіх, здобув перемогу. Як можна було відмовитися від такої влади й статусу верховного?

- Нащо мені вічність без тебе? Той світ, що належить мені, огидний та безрадісний, коли в ньому немає тебе, - і поглядом своїм теплим та відданим зігрівав її на тій припорошеній снігом терасі. 

- Але як? Як тобі це вдалося? – згадала, що ж той ритуал позбавлення демонської сутності дуже болісний. А він, виходить, терпів заради неї навіть такий несамовитий біль.

- Ми діяли хитрістю. Спочатку у храмі я відкрив перехід, застосовуючи свою магію. Яра підтримувала його, поки я закликав богиню забрати мій магічний потенціал, і вже фактично на останніх секундах ритуалу я стрибнув у перехід. Ти ж розумієш, без магії я б не перейшов. Тобто, якийсь залишок демонських сил в мені ще залишився, але під час переходу він зник остаточно. Звісно, найімовірніше, я б помер. Бо моїй людській подобі чотири тисячі років. Але на поміч прийшов янгольський патруль. І отямився я вже там, де колись був, у божественних стінах Корпорації. Вони ж боги, мабуть, всесильні. Організували мені типу апгрейд мого тіла. Ну, лише як виняток. Я тепер людина, Ліно. Звичайний тридцятирічний чоловік, без якихось магічних здібностей. Ти покохала демона, але чи кохатимеш ти людину?

Декілька емоцій одночасно показувало обличчя акторки: і здивування, і захват, і шалену радість. Це був неймовірний подарунок долі та богів.

- Звісно, що я кохатиму тебе, Саміре, навіть без твоїх вогняних здібностей, - і притулилася до його все одно гарячого тіла. – Навіть звичайним ти мені подобаєшся більше. 

Оглядала жартома його чисте обличчя, вже позбавлене демонських знаків, торкаючись холодними пальцями. А він ті закоцюблі руки цілував.

А десь високо-високо в небі, споглядаючи цю романтичну сцену, сперечалися боги. Адже не було одностайності в тому, чи варто було йти на поступки та дарувати людське тіло демонові. Але нездоланна сила цього незвичайного кохання  переконувала навіть найупертіших.  

І Самір та Ліна отримали ще один шанс на нове, щасливе життя. 

Кінець