Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

Стомлене й виснажене обличчя Антоніни із подивом дивилося на неї. Ліна, абсолютно не боячись, стрімко підійшла до своєї колишньої помічниці.

- Антоніно, чому ти тут? Ти загинула?

- Так. Ми ж із Сергієм Володимировичем на смерть розбилися в його автівці. У вашому ж котеджному містечку. Я до ваших сусідів влаштувалася прибиральницею. Мені Сергій зателефонував, хотів побачитися. Сказав, що треба поговорити й запросив у кав'ярню. І як він не справився з кермуванням, не знаю навіть. І сам загинув, і мене на той, точніше на цей, світ відправив. Але він нині десь на тяжчих роботах, у закинутих печерах. Я не знаю де це. А ви як тут опинилися? – запитуючи, Антоніна  скосила очі на грізного Саміра.

- Я поки в комі. Мала тут деякі справи. До речі, я тебе ось нещодавно згадувала. Дай мені чесну відповідь, Антоніно, ти знала про наміри демонів мене вбити? Ти служила їм? Дуже дивно, що тебе не морозили льодяні демони. У мене склалося враження, що ти в змові з ними.

- Ні, цього я не знала, присягаюся. Так, я стежила за вами, Ліночко. Це, дійсно, було. Бо Сергій Володимирович – мій родич і платив мені добре. Але ж і обов’язки свої я виконувала сумлінно. Хіба я не допомагала вам? Не тримала дім у чистоті? А демонам не прислужувала, ні. Як це можна служити нечистій силі? Якби я працювала на демонів, то вбила б вас обох ще непритомними, - махнула рукою на Саміра, упізнала його, звісно. – Мені пощастило, що ті льодяні потвори мене не помітили. Але коли Сергій Володимирович попросив вашу кров після всіх тих дивних подій,  я здогадалася, що щось не так із моїм родичем. Що він служить темній магії, чи демонській силі не знаю.

- Але ж ти шпигувала за мною?! – справедливо обурювалася Ліна. – Ще й на два фронти: і Нестору все доповідала, і його начальнику. Це підло, Антоніно, бо я тобі вірила. Ти завжди була для мене не просто помічницею, а близькою людиною.

- Нестору я розповіла лише, що ви поїхали до мами. Але ж ви й самі мені наказували йому передати це. Що я й зробила. А потім підслухала, як він жалівся Сергію. Мовляв, моя Ліна чкурнула до матері. Той навіщось місто спитав і адресу. Бо Нестор Іванович йому все на тарілочку виклав і про свою людину біля вашої матері розповідав. Але, знаєте, Ліно, грошей усім хочеться. Я теж людина зі своїми слабкостями. Трохи від Нестора Івановича перепадало, більше від Сергія Володимировича. Так і жила. Не вам мене судити. Ви також не в білому костюмі, - кивнула поглядом у трохи вже забруднений  рожевий одяг Ліни. – Ви й самі добре їли й м’яко спали на Несторових статках.

- Я все розповіла антикорупційним органам і з ними співпрацювала, - почала навіщось виправдовуватись Ліна. – У нас усе конфіскували. Я поплатилася своїм щастям за життя в достатку.

- А я за свою жадібність та службу, як виявилося, демонським посіпакам поплатилася життям.

До Ліни підійшов Микита, хотів дізнатися, чи все добре. Та й Самір якось занепокоєно зиркав у їхню сторону. Упізнав і він давню знайому.

- Нехай вона не страждає, прошу тебе, - благала Ліна нового очільника Дому чорних каменів. – Це та моя помічниця, про яку я хотіла дізнатися у Ліона. Корпорація чомусь дуже жорстоко її покарала. А вона лише хотіла заробити більше грошей.

- За жадібність, Ліно, найтяжче карають, - відповів Микита, кинувши погляд на ту нескінченну купу каменів, яку ще повинна була перетягнути Антоніна. – Бо жадібні люди – як паразити, знищують усе довкола. Але я послаблю умови її перебування тут, якщо ти так просиш.

Прилетівши додому, Самір відразу повідомив усім рідним, що хоче бачити їх у храмі Променистого Сонця. Зібралися найближчі верховному демону перед статуєю богині. Трохи викликало подив розпорядження Саміра нікого не пускати в храм, навіть Роя. Але ошатно вбрані демониці й Ліна у вимазаному чорним пилом костюмі з нетерпінням чекали, що ж скаже Самір.

Верховний демон був непохитним та строгим. Немов саме провидіння вершило долі демониць. Нищівними словами раз у раз завдавав ударів Ліарі. Спершу вона все заперечувала. Навіть розсміялася, коли почула про Ліона. Самір ще й звинуватив її у замаху на Ліну. Невістку почала підтримувати й Сара, виказуючи синові абсурдність усіх цих звинувачень.

- І навіть стосовно цієї приблуди ти помилився. Це не Ліара штовхнула цю, - тицьнула пальцем бабця прямо на Ліну. – Це зробила я.

І Ліна зрозуміла останню фразу навіть без перекладу. Бо стільки ненависті й презирства читалося в її очах.  Яра зніяковіло опустила голову, прошепотівши ледь чутно: «Пробач нам усім, Ліно». Бабця ж Сара усю свою ненависть на нікчемних та не потрібних світові людей виплеснула в тій урочистій залі. Навіть стіни дрижали, такою зневажливою була її промова.

- Подейкують, що бабуся колись у молодості була у світі людей і закохалася у звичайного чоловіка. Але отримала відмову й зі злості знищила свого обранця. Потім дуже страждала й так не змогла забути його. Але це чутки, звісно. Я в таке не вірю, - впевнено заявила Яра.

А Самір розлютився не на жарт. Він грізно викрикував якусь лайку. Погрожував абсолютно усім, навіть своїй матері. Крик, ґвалт і скандал відбувався у храмі, перед богинею Вітарі.

- Він говорить, що позбавить магії будь-кого, хто насмілиться знову заподіяти тобі зло. Він не терпітиме зневаги та нешанобливого ставлення до тебе, - захоплено перекладала Яра. – Він такий…Такий закоханий. Ох, все ж таки кохання існує і воно, як наше променисте сонце, або спалює вщент, або зігріває до знемоги. Ліно, як тобі пощастило!