Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

Його демонські очі світилися якимось нездоровим блиском, в них читалися і захват, і надія. Самір натхненно промовив:

- Ти вже знаєш, що набуття демонської сутності Микитою пройшло доволі успішно, без побічних ефектів. Ніхто, звісно, із верховних не просив ніколи богиню ощасливлювати людей. Нащо? Вони - померлі й наші раби. У цьому не було потреби. Але Микита став досить сильним демоном. Тож, можливо, ми спробуємо і з тобою провести цей ритуал? Якщо ти станеш демоницею, то зможеш адаптуватися у нашому світі й тобі буде значно легше.

Він перебирав її волосся, бавлячись густими пасмами, вдихав приємний аромат її тіла.

- Ти ж розумієш, Ліно, що я не хочу тебе відпускати. Якщо Корпорація зробила нам такий неочікуваний подарунок, то ми маємо докласти усіх зусиль, щоб бути разом.

- Корпорація не просто так дала нам цей час, Саміре. Я виторгувала його за послуги, які потім надаватиму. Приблизно десять днів я перебуватиму в комі, а потім отямлюся у своєму світі, - тяжко Ліні було зізнатися, однак говорила все, як є. – Після того, як ви зникли в переході, я його знищила випадково. Саміре, я маю здатність ліквідовувати переходи між світами. І Корпорація хоче, щоб я це зробила по всьому світу, й демони не потрапляли більше ніколи у людський світ.

- Але як? Таких відьом наші знищили ще багато століть тому. Невже не всіх? – Не схоже було, що ця новина його засмутила, навіть навпаки. – Ліно,  я тепер тебе точно не відпущу. Ти – моя й залишися зі мною. Чуєш?

Але ці власницькі заяви чомусь викликали лише відторгнення.  Обійми його гарячі, хоч і зігрівали, але не заспокоювали.

- Ти ж сам мене вчив, що потрібно любити передусім себе. «Не створюй собі ідола». Пам’ятаєш? Я не впевнена в тому, що хочу залишитися у твоєму світі. Я не впевнена в тому, що ти дійсно мене кохаєш. Дай мені відверту відповідь: наші стосунки розпочалися більше із практичної доцільності, ніж зі щирого захоплення. Правда ж?

- Ліно, я вже говорив тобі. Неважливо, які мотиви я мав спершу, але мої почуття до тебе щирі зараз! Я кохаю тебе, дівчинко, - він зіскочив на підлогу й став на коліна перед нею.

Могутня демонічна істота перед тендітною людською жінкою.

- Я не тисну на тебе, але дуже прошу. Залишайся зі мною. Будь моєю обраницею навіки.

- А твоя дружина? – без ложки дьогтю в тому щемному зізнанні не обійшлося.

Схилив свою рогату голову убік. Хоч і кохала його навіть таким, але дуже вже незвичною була його демонічна подоба.

- Я не можу нічого з цим зробити, Ліно. Вона – мати мого спадкоємця. Можливо, з часом відправлю її кудись, на територію іншого Дому, коли малюк підросте. Але в нашому світі немає розлучень і єдине, в чому можу присягатися, що не подивлюся більше ніколи в її бік.

Такі собі були перспективи, звісно. Бути вічною фавориткою, коханкою, жити поряд із законною дружиною.

- Мене хтось із твоїх родичок штовхнув униз. Я навряд чи буду в безпеці у твоєму палаці. Твоя мати, сестра, дружина – усі проти мене. Ти гадаєш, мені буде комфортно існувати в таких умовах?

- Я дізнаюся, хто це і я покараю винних. Обіцяю тобі. – Хмикнула скептично Ліна на ці його репліки. Угу, звісно, хтось із цих демониць обов’язково зізнається.

- Добре, ти маєш рацію, - змінив свій напористий тон Самір. - Я не повинен тиснути на тебе. Але дозволь познайомити тебе з моїм світом. Цей час ми можемо проводити, подорожуючи територіями демонських Домів, які я об’єднав під своєю владою. Ти полетиш зі мною у цю подорож?

Погодилася, звісно. Усе ж краще, ніж у палаці перебувати, де майже кожен тобі ворог.  

Це могло б бути схоже на романтичну подорож. Але ще й декілька вірних йому демонів полетіли із ними. Серед них і Микита, до речі, був.

Самір нікому зі злісних демониць не сказав, куди вони летять. Не попрощався навіть ні з матір’ю, ні з дружиною. Не схотів бачити сина. Лише Ярі повідомили, що будуть десь за тиждень.

Велетенські птахи-фенікси розмахували крилами у фантастично монотонній, сірій височині. Ні сонця, ні хмар, ні розмаїтої гами кольорів такого мінливого, як у земному світі, неба. На найбільшому птаху верховний демон міцно притуляв до себе свій найцінніший скарб, свою кохану.

Спершу вирішили відвідати Дім Вічного Льоду. Разом із Микитою летів демон-цілитель, адже він жив у палаці льодяних і колись прислуговував Ліонелю. Але коли влада змінилася, то й демон-цілитель присягнув Саміру на вірність, як і сотні інших демонів.  

На високій сніговій горі стояв той величний замок із білого каменю. У тому палаці, здавалося, навіть повітря було льодяним. Ліні знайшли якийсь теплий одяг.  Усі льодяні демони, що там перебували, жодним чином не проявляли зневагу. Навпаки, після знищення їхнього верховного та позбавлення магії Ліона, сина вбитого Ліонеля, Саміра боялися й шанували.

Саме до Ліона в підвал Самір спершу й навідався. Льодяний вже не демон був жалюгідний, наче якийсь кволий та непримітний юнак. Скуйовджене, недоглянуте брудно-біле волосся недбалими пасмами звисало на схудлі плечі. Він був занадто худий та виснажений. Усі його магічні татуювання з тіла зникли.

- Ви знали, що Ліна має рідкісний дар? – Самір допитував його грізно й жорстко, але не застосовував силу.

- Ми пізніше про це дізналися, - байдужим тоном відповідав Ліон. – Батько спершу хотів її вбити, бо ти просто нею зацікавився. Тобі на зло. А потім вже це завдання поклали на примарних демонів.